Історія ГУЛАГу

Ще інших, як згадує Томас Сговіо, рятувала торгівля:

«Було велике відкрите місце, що звалося базаром. Тут збиралися в’язні та обмінювалися один з одним… Гроші не мали цінності. Найбільший попит мали хліб, тютюн і шматки газет, з яких крутили цигарки. Обслуговуючий персонал у таборі було набрано з неполітичних в’язнів. Вони обмінювали хліб і тютюн на одежу новоприбулих, потім продавали наш одяг цивільним за рублі, таким чином збираючи гроші на той день, коли їх випустять у радянський світ. Базар був найпопулярнішим місцем у таборі вдень. Тут, у цьому комуністичному пеклі, я був свідком того, що насправді було найжорстокішою формою системи вільного підприємництва»[593].

Проте для цих в’язнів жахіття дороги не закінчувалося на поїздах і пересильних таборах. Дорога на Колиму завершувалася пароплавом — як і для в’язнів, що пливли вгору Єнісеєм з Красноярська до Норильська, або тих, що в попередні роки на баржах пливли через Біле море з Архангельська до Ухти. Рідко який в’язень, що сходив на корабель, особливо на Колиму, не відчував, що він вирушає в дорогу до безодні, пливе Стіксом від відомого світу. Багато в’язнів до того взагалі ніколи не були на пароплаві[594].

У самих кораблях не було нічого особливого. Старі голландські, шведські, англійські й американські вантажні пароплави, які не призначалися для перевезення пасажирів, курсували по маршруту на Колиму. Ці пароплави було переобладнано для виконання нової функції, але зміни мали переважно косметичний характер. На димових трубах були літери ДС (від слова Дальстрой), на палубах було влаштовано кулеметні гнізда, а в трюмах поставили грубі дерев’яні нари; секції нар відділялися одна від одної залізними гратами. Флагман дальстроївського флоту, яким планувалося перевозити кабелі великої довжини, було спершу названо «Микола Єжов». Після опали Єжова його перейменували на «Фелікса Дзержинського» — ця зміна потребувала великих витрат, пов’язаних з міжнародною перереєстрацією[595].

На пароплавах було зроблено ще кілька поступок людському вантажу, який примусово тримали під палубою протягом першого етапу мандрівки, коли пароплави наближалися до японських берегів. У ці кілька днів люк з палуби до трюму тримали міцно запертим, побоюючись можливих небажаних глядачів з випадкового японського рибальського судна[596]. Ці рейси пароплавів справді вважалися такими секретними, що коли пароплав Дальстрою «Індигірка» з 1500 пасажирами — переважно в’язнями, що поверталися на материк, — 1939 року наскочив на риф біля японського острова Хоккайдо, то команда корабля вирішила, що краще, щоб загинула більшість пасажирів, ніж просити допомоги. Звичайно, на пароплаві не було жодного рятувального обладнання, а команда, яка не бажала відкривати справжнього призначення свого «вантажного судна», не звернулася до інших суден у цьому районі по допомогу, хоча тут їх було багато. Кілька японських рибалок з власної волі прийшли на допомогу, але безрезультатно: у катастрофі загинуло більш як тисяча осіб[597].