Історія ГУЛАГу

З певністю можна твердити про відсутність свідчень щодо чітких вказівок конвойним мучити в’язнів на етапі. Навпаки, існували ретельно розроблені правила етапування в’язнів, і неминучий був гнів начальства, коли ці правила часто порушувалися. В указі від грудня 1941 року «про поліпшення організації транспортування в’язнів» гнівно йдеться про «безвідповідальну», а часом і «злочинну» поведінку деяких конвойних охоронців і найманих службовців ГУЛАГу: «Внаслідок цього в’язні прибувають у місця призначення голодними, через що вони протягом певного часу не можуть працювати»[608].

В одному обуреному офіційному наказі від 25 лютого 1940 року йдеться не тільки про те, що на поїзди до північних таборів садять хворих і непрацездатних в’язнів, — що саме по собі заборонено, — а також і про те, що дуже багатьох із них не годують і не дають води, не дають одягу, відповідного до погодних умов маршруту, і що разом з в’язнями не везуть їхніх особових справ, які таким чином губляться. Іншими словами, в’язні прибували до таборів, у яких ніхто не знав ні їхніх злочинів, ні вироків. З 1900 в’язнів, відправлених на Далеку Північ в одному з етапів 1939 року, після прибуття 590 мали «обмежену працездатність» через хворобу або виснаження. Декому з них залишалося відбувати всього кілька місяців до закінчення термінів, а в декого вони взагалі закінчилися. Більшість в’язнів не мали теплого одягу і були «погано взуті». У листопаді 1939 року ще 272 в’язні, жоден з яких не мав зимового пальта, перевозили 500 кілометрів у відкритих вантажних машинах, внаслідок чого багато з них захворіло, а деякі пізніше померли. Про всі ці факти говорилося з належними обуренням і гнівом, а недбалих охоронців було покарано[609].

Було також видано чимало наказів та інструкцій, якими регулювалося життя пересильних таборів. Наприклад, наказ від 26 липня 1940 року стосувався організації пересильного табору. В ньому від начальства чітко вимагалося будівництво лазень, дезінфекційних систем і кухонь[610]. Не менш серйозним було ставлення і до безпеки тюремного флоту Дальстрою. Коли у грудні 1947 року на двох пароплавах, які стояли на якорі у магаданському порту, вибухнув динаміт, що призвело до загибелі 97 осіб і госпіталізації ще 224, Москва звинуватила портове начальство у «злочинній недбалості». Відповідальних було засуджено[611].

Начальство ГУЛАГу в Москві добре знало про жахіття транспортування водними маршрутами. У звіті прокурорської інспекції з Норильська 1943 року відзначається, що в’язні, які прибувають по воді — вони пливли Єнісеєм на баржах, — «часто перебувають у поганому фізичному стані… з 14 125 в’язнів, що прибули до Норильська 1943 року, близько 500 було госпіталізовано в Дудінці [норильський порт] у перший або другий день після прибуття; до 1000 були тимчасово непрацездатними через недостатнє харчування»[612].