Історія ГУЛАГу

Час від часу всі етапні поїзди зупинялися, однак ці зупинки не завжди означали якесь велике полегшення. В’язнів вивантажували з поїзда, завантажували в машини і везли до пересильної тюрми. Режим у них був схожий на режим у слідчих тюрмах за винятком того, що тут тюремники були ще байдужіші до в’язнів, яких вони ніколи більше не побачать. У результаті цього режим у пересильній тюрмі був абсолютно непередбачуваним.

Поляк Кароль Харенчик, якого транспортували на початку Другої світової війни із Західної України на Колиму, залишив звіт про відносні переваги багатьох пересильних тюрем, у яких він побував. В анкеті, яку він заповнив на прохання польської армії, він відзначав, що львівська тюрма була суха, «доволі чиста» і мала «добрі душі». Тюрма в Києві, навпаки, «переповнена, невимовно брудна» і наповнена вошами. У Харкові в 96-метровій камері тіснилося 387 осіб, разом з величезною кількістю вошей. В Артемівську тюрма була «майже повністю темна», прогулянки у ній не дозволялися: «цементна підлога брудна, на ній залишки риби. Бруд, сморід і брак повітря викликають головний біль і запаморочення», в’язні пересуваються на чотирьох. У Ворошиловграді тюрма знову «доволі чиста», а в’язням дозволяється виходити з камер двічі на день. У пересильному таборі в Старобєльську в’язням дозволяються прогулянки тільки один раз на тиждень протягом півгодини[584].

Ймовірно, найпримітивніші пересильні тюрми були на узбережжі Тихого океану, там в’язнів тримали перед посадкою на пароплави на Колиму. У 1930-ті роки пересильна тюрма була тільки одна: Вторая Рєчка біля Владивостока. Однак Вторая Рєчка була така переповнена, що 1938 року збудували ще два пересильні табори: Бухта Находка і Ваніно. І навіть після цього не вистачало бараків для тисяч в’язнів, які чекали на пароплави[585]. Один в’язень потрапив до Бухти Находка наприкінці липня 1947 року: «20 тисяч людей вони тримали під відкритим небом. Про приміщення зовсім не йшлося — вони сиділи, лежали і жили прямо на землі»[586].