Історія ГУЛАГу

Багато з тих, хто пройшов через подібне транспортування, намагаються якось пояснювати таке ставлення до в’язнів, які опинилися в руках молодих недосвідчених конвоїрів, що далеко не були вишколеними убивцями, запущеними у тюремну систему. Ніна Гаген-Торн пише, що «то не було свідченням злоби, то була просто повна байдужість конвою. Вони не вважали нас за людей. Ми були живим вантажем»[614]. Поляк, арештований після радянського вторгнення 1939 року, Антон Екарт також гадає, що «брак води був зумовлений не навмисним бажанням завдати нам страждань, а тим, що конвою для того, щоб її принести, потрібно було зробити додаткову роботу, на яку не було особливої вказівки. Начальник конвою був абсолютно не зацікавлений у цьому, а охоронці не бажали водити в’язнів по кілька разів на день до колодязів чи кранів на станціях через небезпеку втечі»[615].

Проте деякі в’язні згадують і про щось більше за просто байдужість: «Вранці до коридору зайшов начальник конвою… він стояв обличчям до вікна, спиною до нас, і вигукував лайки: "Як ви мені набридли!"»[616].

Нудьгою — або, точніше, нудьгою у поєднанні з гнівом від того, що доводиться виконувати таку принизливу роботу, — також пояснює це інакше не доступне для розуміння явище і Солженіцин. Він навіть намагається поставити себе на місце конвоїрів. Ось вони, змучені, недоукомплектовані, а потім ще «носити воду відрами — далеко, та й образливо носити: чому радянський воїн мусить воду тягати як ішак, для ворогів народу?» Що гірше, пише далі він, «воду цю роздавати надто довго — своїх кухлів ув’язнені не мають, у кого й були, то відняли, — значить, напувай їх із двох казенних, а поки нап’ються, ти все стій поряд, черпай, черпай та подавай…

Але і все б це конвой переніс, і тягав би воду й напував, якби ж, свині такі, нахлебтавшися води, не просились би потім на оправку. А виходить так не даси їм добу води — і оправки не просять; один раз напоїш — один раз і на оправку; пошкодуєш, два рази напоїш — два рази й на оправку. Прямий розрахунок, все ж таки — не поїти»[617].

Та хай там якими були мотиви — байдужість, нудьга, гнів, принижена гордість, — ефект для в’язнів був нищівний. Як правило, вони прибували до таборів не тільки дезорієнтовані та принижені пережитим у тюрмі й під час слідства, а фізично розбитими — і підготовленими до наступної стадії своєї подорожі до ГУЛАГу: вступу в табір.