Її ім’я було Татьяна

Электронная книга - «Її ім’я було Татьяна». Краткое содержание книги:

Віктор Суворов (Володимир Рєзун) — письменник, історик, дослідник, у минулому — розвідник, капітан ГРУ. Автор історичних бестселерів «Криголам», «Акваріум», «День “М”». Ворог Радянського Союзу, заочно засуджений до розстрілу. Персона нон ґрата в пострадянських країнах. «Її ім’я було Татьяна» — це найсвіжіший твір автора, який українці мають змогу прочитати одними з перших у світі. Як і чому генерал Жуков скинув ядерну бомбу на власну армію та підірвав власний лінкор? Як Хрущов прийшов до влади? Як Радянський Союз уник китайського варіанту модернізації соціалізму? Чому збирався закидати Європу ядерними бомбами і захопити її?.. Відповіді на ці та багато інших питань ви знайдете в цій книзі. Книга є першою з трилогії «Хроніка “Великого десятиліття”». Книга друга — «Облом» (планується до видання найближчим часом), третю книгу «Кузькіна мать» видано у 2012 році.

Перейти на страницу:

Так і повідомили в Москву. Вищі керівники нашої Батьківщини з висновками комісії тут-таки повністю погодилися.

Зрозуміло, що за жодними зведеннями новину про загибель лінкора не повідомляли. Замість цього диктори радіо, захлинаючись від захвату, бемкали про те, що шахтарі Донбасу, ставши на трудову вахту, видали понад план неймовірну кількість вугілля, а хлібороби на цілині зібрали небачені врожаї.

Справу про загибель «Новоросійська» було засекречено й закрито. А незабаром відбулося щось неймовірне навіть за стандартами нашої великої Батьківщини.

«Уже на початку 1956 року (тобто всього через три місяці після катастрофи!) було ухвалено рішення про ліквідацію матеріалів і свідчень, зібраних Урядовою комісією.»

(Дороговоз І. Великий флот Країни Рад. — Мінськ: Харвест. — 2003. — С. 245).

Мені все зрозуміло у питанні винищення архівів у Тоцькій районній лікарні після проведення навчань із застосуванням ядерної зброї. Архіви просто ніде було зберігати. Довелося спалити. Що тут не ясно?

Але обставини загибелі лінійного корабля «Новоросійськ» розслідувала Урядова комісія, яку очолював Перший заступник голови Ради Міністрів СРСР генерал-полковник інженерно-технічної служби В’ячеслав Олександрович Малишев — Герой Соціалістичної Праці, двічі лауреат Сталінських премій першого ступеня (присвоєння були таємними). Невже в Радянському Союзі не знайшлося місця, де можна було би зберігати свідчення, зібрані комісією, на чолі якої стояв перший заступник голови Уряду СРСР?

До речі, за рік після знищення документів помер і сам Малишев, не доживши до 55 років. Але не будемо надмірно підозрілими. Малишев першим очолив Міністерство середнього машинобудування СРСР. А середнє машинобудування, якщо хто не пам’ятає, — це виробництво ядерної зброї. Малишев керував створенням, випробуваннями та виробництвом ядерних зарядів. В’ячеслава Олександровича ми вже зустрічали на сторінках цієї книги. Під час навчань на Тоцькому полігоні він відповідав за технічні аспекти підготовки до тріумфального виступу «Татьяни» перед тисячами глядачів. За свій короткий вік В’ячеслав Олександрович ухопив чималі дози, чим цілком зумовлена його передчасна смерть.

Але хотів би я знати, як сам Малишев оцінив факт знищення зібраних під його керівництвом свідчень? І хто міг віддати наказ про знищення документів, зібраних комісією на чолі з першим заступником Голови Ради Міністрів СРСР?

Малишев підпорядковувався лише Голові Ради Міністрів СРСР Маршалу Радянського Союзу Миколі Олександровичу Булганіну. Булганін підпорядковувався Першому секретарю ЦК КПРС Микиті Сергійовичу Хрущову.

Наказ на знищення документів Урядової комісії могли дати тільки вони — Малишев, Булганін, Хрущов. Більше ніхто.

Малоймовірно, щоб на таке зважився сам Малишев. Навіщо воно йому? Сам зібрав, а потім сам і знищив? Старші товариші зацікавилися б: «Що це ти там нахімічив, В’ячеславе Саничу?»

Отже, здається мені, зібралися три державні мужі, випили на трьох вогняної водиці та й вирішили: «Спали ти, В’ячеславе Саничу, все це до бісової матері. Щастя — це вміння забувати погане».

А згадувати деякі факти справді не хотілося.

Вибух був не один. Їх було два. З тридцятисекундним інтервалом. Про це свідчили ті, кому вдалося врятуватися. Про це свідчили дві воронки на ґрунті та характер пошкодження днища. Один вибух не міг зробити також пробоїну розміром 150 квадратних метрів по правому борту і потужний у 190 квадратних метрів рівець по лівому, переламавши кіль.

Цю дивну обставину комісія Малишева намагалася не помітити. Бо якби помітила, вигадати пояснення було б неможливо.

Бухти Севастополя після війни очищали багаторазово, як траленням, так і підривом потужних зарядів. Місце стоянки флагманського корабля очищали в особливому порядку — спускали водолазів для огляду кожного квадратного метра. Упродовж десяти років після війни на «лінкорній бочці № 3», де загинув «Новоросійськ», 134 рази ставав лінкор «Севастополь» і 10 разів — сам «Новоросійськ». І нічого з ними не траплялося.

Перший заступник Голови Ради Міністрів СРСР В. О. Малишев

Та якби якась міна там і виявилася, то вона давно мала б вийти з ладу внаслідок корозії та розрядки джерел живлення.

І це ще не все. Потужність двох вибухів суттєво перевищувала потужність будь-якої відомої на той час міни і навіть двох разом узятих.

Перейти на страницу:

Сюжет

Атмосфера

Главный герой

Общее впечатление

Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)

Не работает?