Чорний лабіринт. Книга друга
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга друга». Краткое содержание книги:
Героям роману Федору Крайніченку та Андрію Гаркуші, самим життям поставленими перед моральним вибором, доводиться осягати сутність істинного патріотизму в боротьбі з мораллю націоналістичних недобитків, які продаються за іудині срібняки заокеанським яструбам.
Ресторація останні два роки ледь животіла, й коли б не гроші, зароблені Клаусом у замку, давно збанкрутувала б, однак Кіртаги в надії на кращі часи утримували її в пристойному вигляді. Телефонний дзвінок молодого барона Хорста фон Торнау викликав у «Вотані» переполох. Виявляється, Кіртагів не забули! Бачите, удостоїли честі! Сам молодий барон подзвонив! Ні, віддана багаторічна праця Клауса не забута. Знову є надія, нехай поки що непевна: а що коли Клаус повернеться на службу до замку? Для Кіртагів це буде справжнім порятунком.
Клаус Кіртаг зустрів молодого барона із сльозами на очах. Для зустрічі він приготував цілу промову, однак виголосити її старому не вдалося: з обох машин, які підкотили до ресторану, висипали такі поважні пани й пані, що Клаус розгубився, спромігся лише поцілувати своєму благодійникові руку й запросив до «Вотана». Стіл для гостей був накритий на терасі другого поверху. Тут ще пахло солодкуватим димком від жаровні, яку тільки-но винесли. Зате в невеличкому залі було тепло й затишно.
— Як тут мило! — сплеснула в долоні Патриція. — Тедді, поглянь, які мальовничі гори!.. Ніби купаються в озері…
Федір Крайніченко був згоден, гори й озеро намалювали в рамі вікна картину, гідну пензля великого майстра. Однак милуватися нею він не міг собі дозволити. Думки, одна пекучіша за іншу, не давали спокою. «Чому це Керк вирішив вивезти мене «у світ»? Що все це означає? Повернувшись із Берна, генерал не знайшов часу для розмови, а тут… Але ж у ресторані ця розмова неможлива, хоч необхідність її висить у повітрі. Що він приготував для мене? Погляд у шефа насторожений, підозріливий. Дивиться на мене так, наче вперше бачить. Може, відчув переміну Патриції?.. А Пат ніби й справді помолодшала. Можна було навіть подумати, що вона ровесниця золотоволосої фрейлейн, яка була серед гостей.
— Панове, прошу до столу! — звернувся до присутніх Хорст. — Сьогодні ви мої гості! Я запросив вас сюди недаремно… А втім, тости проголосимо потім, зараз прошу пригощатись. Я особисто зголоднів і давно мрію про келих доброго вина.
Слова молодого барона були щирими, проте мало пасували до тієї урочистості, яку у «Вотані» передбачили для цього обіду. Кіртаги заходилися біля гостей, ні на йоту не відступаючи від етикету, запровадженого для свого замку ще старим фельдмаршалом. За кріслом у кожного з гостей кам'яніли офіціанти у чорних фраках. За стільцем молодого барона в запобігливій позі стояв сам Курт Кіртаг. А ще ж зовсім недавно він носив коричневий мундир рейхслейтера і був можновладним господарем не лише своєї ресторації, його ім'я наводило жах на жителів усього Зальцкаммергута. Доля вже не раз зводила Федора з цим перевертнем, проте зараз обидва намагалися вдавати, що ніколи не бачили один одного. Федір розумів: інакше не можна, хоч і кипів від злості. Тижнів зо два тому за наказом цього кощавого дідугана біля будинку адвоката Хаймерля його вперіщили залізним шворнем по плечу так, що ледве не спровадили на той світ.
Тим часом Курт Кіртаг, кліпаючи зволоженими од хвилювання очима, говорив:
— Я щасливий, що маю честь бачити вас, бароне, у моєму скромному закладі. Віднині ця хвилююча для моєї сім'ї подія буде пам'ятною назавжди. Ми з гордістю згадуємо про те, що назву нашому готелю дав фельдмаршал фон Торнау, а наші діти й онуки розповідатимуть своїм нащадкам про цей урочистий день, коли ви, бароне, і ваші шановні гості ощасливили нас… Хай береже вас бог!
За спиною Крайніченка стояв Бруно. Старий був чимось вельми схвильований. Хотілося повернутись до нього й сказати: «Спокійно, камрад. Чи варто так хвилюватися? Ці пани несправжні, фальшиві. Вони не варті доброго слова…» Однак Федір мовчав і, як усі в цю мить, дивився на молодого барона, що з келихом бургундського підводився з крісла.