Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
— Глумський, — промовив я неголосно. — Стривай, Глумський! Здається, є для Горілого принада. Слухай!
Гончарня була вже поруч. До нас бігли люди…
Повернувшись до села, ми вже знали, що треба робити. Баритися не можна було. І я залишив Антоніну під опікою баби Серафими оплакувати батька. А ми з Попеленком та Глумським рушили до Варвари.
Гната ми перехопили, коли він саме вийшов з хвіртки її хати. Гнат наспівував пісеньку про московські со-ло-о-дкі груші й недоумкувато посміхався. Нещадний косий дощ перейшов на нудну мжичку. Гнатова шапка збилася набакир, і дощ бісером прикрасив брудну дурникову чуприну.
— Ходімо, Гнате, — сказав я і взяв його за лікоть.
Продовжуючи наспівувати, він слухняно почимчикував назад до Варвари. Стрілянина, пожежа на гончарні, загибель Семеренкова й Кривендихи — усе пройшло повз Гнатову свідомість. Він був найщасливіший чоловік у Глухарці. Він взагалі нічого не знав про другу світову війну. Його годували мідні обідки з снарядів в УРі, він був задоволений.
Не постукавши, ми зайшли до хати, залишаючи мокрі сліди на пофарбованій дерев’яній підлозі. Варвара занепокоєно дивилася на нас. Її опуклі очі перебігали з одного обличчя на друге. Вона теж недавно повернулася з гончарні, але вже встигла переодягнутися. На ній була «трофейного» кольору спідниця і суконний жакет.
Ми стояли серед рожевих «дівочих слізок», добре помитих фікусів з м’ясистим листям, серед чисто повибілюваних стін, рушників, серед вишивок, фотокарток у рамочках. З стіни дивився рожевощокий товариш Дерев’янко, колишній господар дому. Мені чомусь здалося, що товариша Дерев’янка увіковічено тут як першу Варварину жертву.
— Здрастуйте, здрастуйте, гості,— солоденько промовила Варвара. — Може, по самогоночку на поминки?
Її погляд спинився на мені. Очі в неї були владні й ніжні, навіть трохи сентиментальні — патока й свинець. Проте вона вже не могла загорнути мене в кокон чи кинути, мов точанку, на гончарський круг. Багато крові запеклося всередині за ці дні!
Гнат умостився навпочіпки під вішалкою, підпираючи широкою спиною стіну, і дивився на Варвару по-собачому відданими очима.
— Попеленко, зніми з нього ватянку й оглянь її в іншій кімнаті,— мовив я. — А ви, Варваро Дерев’янко, сідайте.
— Он як! — здивувалася вона. Очі її округлилися й підняли півдуги брів. — А пам’ятаєте, ви з іншого приводу заходили сюди, Іване Миколайовичу! Зовсім з іншого.
Варвара подивилася на Глумського: для нього було сказано. Вона нападала, проте я бачив, що це від прагнення подолати розгубленість, переляк.
— Так, я заходив з іншого приводу, — сказав я. — Ні од кого не приховую. Сідайте.
— Знайшла чим хвастати! — обізвався Попеленко, несучи на відставленому пальці засмальцьовану ватянку. — Багато перебувало, так хвастаєш!
І він зник у спальні, за ситцевою в горошок завісочкою.
— Так я ж не від хорошого життя, — співуче промовила Варвара.
Я згадав її речитатив, який діяв на мене, мов гарячий ніж на масло. Гарна вона, Варвара, нічого не скажеш.
Вона глянула на ситчик в горошок. Ураз немов опам’яталася.
— А чого це ви тут хазяйнуєте? Ходите, насліджуєте! Що ж це таке, га?
Гнат, почувши крик, перелякано підвів голову, перестав усміхатися. Як це в неї виходило, у Варвари: очі засвітилися, щоки запалали — скривджена невинність, та й годі.
— Сядьте, — сказав я. — Заспокойтеся.
— Куди ж пак! — розсердилася вона. — Командує в моїй хаті!
Глумський і досі мовчав. Стояв, прихилившись до стіни, тримав карабін прямо перед собою. Варвари для нього наче й не існувало — думав про своє.
— Є! — Попеленко вийшов із спальні, тримаючи щось у кулаці. Недарма я вірив у його тямковитість і кмітливість. — Там така собі начебто кишенька, я думаю — чого це два шви? А там воно заховано…
Попеленко розтулив тверду квадратну долоню. На ній лежала згорнута вдвоє водонепроникна прогумована обгортка від індивідуального перев’язувального пакета. Я розгорнув обгортку, дістав маленький блокнотний аркушик. І ледве встиг прийняти долоню — Варвара зробила несподіваний стрибок. Її нігті подряпали мені руку. Попеленко відтягнув Варвару на місце та й став між нами.