Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
Гончарний заводик до зими знову задимів. Щоправда, ніхто вже не робив таких глечиків, як Семеренків. Трохи згодом, у мирний час, коли хліба стало досхочу й люди могли зайнятися мистецтвом, з Києва семеренківські глечики приїздили наукові співробітники, щоб виставити їх у музеї.
Баба Серафима знову пішла працювати у зав’ялювальний цех. Нікому було замінити Кривендиху, і баба сказала голові, що вона давно вже так ужарилася, що може сто років стояти коло печей, «ніби живий мумій».
Ми з Антоніною пробули в Києві три з половиною роки. Відверто кажучи, нам було нелегко. Дуже навіть нелегко. У сорок п’ятому, раннім літом, у нас знайшовся син, а в сорок сьомому дочка. Люди без квартири і твердої зарплати, ми поводилися дуже необачно. Але, признатися, не шкодували.
В Ожині, куди ми повернулися з дітьми, для мене розпочалося нове, дуже складне життя. Неспокійне і тривожне. Але то вже інша історія…
Побоювання Сагайдачного справдилися. У січні сорок п’ятого старого — підкравшись до вікна — застрелив колишній помічник і дружок Горілого па прізвисько Глузд. Того дощового ранку на Інші він, шостий, зумів переплисти річку й утекти. Історія з грішми не довго залишалася таємницею. Глузд вирішив помститися на Сагайдачному за загибель групи.
…Тієї ночі старий сидів коло каганця, курив тоненьку цигарку й читав книжку. Як потім з’ясувалося, то був томик Ренара.
Глузд заховався в УРі. Коли я дізнався про це, то відпросився у начальника школи і приїхав до Глухарки. Шестеро саней з міліціонерами і «яструбками» привів Гупан до УРу. Ми вистежили Глузда в одному із старих дотів. Він одстрілювався, аж доки дот не закидали гранатами.
Сагайдачного поховали на маленькому цвинтарі біля Грушевого хутора, де він прожив самітником майже тридцять років. Томик Ренара а рудими плямами на сто двадцять третій сторінці до цього часу зберігається у мене. Там, до речі, були такі рядки:
«Моя остання прогулянка була обов’язком вдячності. Я дякував деревам, вулицям, полям, річці, черепиці покрівель.
Тут тільки я живу, як завжди хотів би жити.
Тож коли я покину наших жорстоких братів і поїду до Парижа разом із Глорієттою, тут залишиться більша частина мого серця…»
Як і заповідав Сагайдачний, над його могилою поставали обеліск із червоною зіркою.