Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
Мені й на думку не спадало тоді, як круто обернуться події.
— Залишіть мене з нею! — попросив я Глумського й Попеленка.
— Гаразд, — невдоволено буркнув голова, а Попеленко підморгнув мені. Мовляв, знаємо ваших.
Варвара відразу ж кокетливо поправила спідницю на колінах. Так поправила, що спідниця чомусь задралася вище, і коліна, ледь прикриті мишачим на колір сукном, стало видно зовсім.
Круглі, білі, мов антонівка, коліна. Обличчя їй спалахнуло надією. Може, я не забув давнє, може, прощу.
А мені треба було про дещо розпитати Варвару. Тепер, коли я не відчував залежності від неї, я сподівався, що зможу дізнатися правду, правду у Варвари, у якої щирість брехлива і брехня щира.
Для діла ця правда була непотрібна. Але я відчував, що піду звідси з якимось пробілом у мозку, якщо не дізнаюся.
— Слухай, Варваро, — спитав я, коли зачинилися двері. Вона вся так і подалася до мене. — Для чого ти це робила? Ти його любиш?
— Кого?
— Горілого, кого ж іще? Ти ж для нього старалася!
Якби вона його любила, усе стало б зрозуміло. Ну, кохання — сліпа пристрасть, куди тут дінешся! Он Марія полюбила мерзенного старого Мазепу… Навіщо мені все-таки треба було це знати? Мабуть, хотілося, щоб усе в житті стало ясно й обгрунтовано.
— Та як вам сказати, Іване Миколайовичу…
Чорні вії невинно стріпнулися, прикривши на мить синьо-фіолетові опуклі очі.
— Він, звичайно, нічого мужчина, Горілий… Але ж не в тому річ, Іване Миколайовичу!.. Він обіцяв забрати мене з собою, обіцяв життя. Пристойне. Як-то жінці у моєму віці після війни буде? Де вони, чоловіки? Ну, хата справна, хазяйство. А без чоловіка життя буде пусте. Сьогодні Валерик, а завтра хто? Як дітей заводити?
По-моєму, вона не брехала. Вона сповідала поважні, позитивні принципи життя. Знала собі ціну.
— А він сказав — ожениться, гроші будуть, без грошей він не Горілий. Отож моє життя було б ясне. Виїхали б кудись, де нас ніхто не знає. Кожен має переказитися… а далі добре пішло б!
— І Горілий переказиться?
— А чого ж? Може, спокійно заживе. Стане працювати.
Здається, я починав розуміти. Вона не вважала себе за розпусницю, вона прагнула своєї «ясності» й «обгрунтованості». Вона піде до того, хто забезпечить їй таке життя. Горілий для неї — мужчина, людина в штанях, що згоден бути рядом з нею, жінкою. І те, що він бандит, не має ніякого значення. Для Варвари важливо тільки одне — як люди ставляться до неї самої. Решта її не обходить.
— Ти пропонувала мені залишитися з тобою. Всерйоз?
Вона змахнула руками, пальці зімкнулися й хруснули біля підборіддя, і розведені лікті утворили ефектну рамочку для її повних високих грудей. Яка приємна, затишна жінка. Я згадав — долоні в неї гарячі, мов хімпакет.
— Ой, боже ж мій, Іване Миколайовичу! Та й чого б це я брехала? Я б тому Горілому жодної записочки не послала б, бодай він зслиз!.. Хай йому грець! Ви мені завжди були симпатичні, і зараз, от як на духу! Якби ви пообіцялися мені, їй-богу, покинула б того Горілого!
Авжеж, вона справді відповідала як на духу. Ікони в хаті не було, але рожевощокий товариш Дерев’янко, який загинув під час нальоту в лазні у шістдесятип’ятирічному віці, перший її мужчина, дивився на нас очима сповідника. Варвара зовсім не вважала себе за спільницю бандитів! Посилаючи записочки, вона просто робила те, про що просив її мужчина. Якби я «пообіцявся», вона, очевидно, так само наполегливо й серйозно виконувала б мої прохання.
Чи розуміла вона, що через її записочки гинули люди?
— Слухай, Варваро, — мовив я. — А що було б з Ніною Семеренковою, якби Горілий взяв тебе з собою? Де б ви її діли?
Вона знизала плечима.
— Жаль дівчини, звичайно, — сказала вона. — Але ж то її діло. Війна тривав, стільки всякого, не можу ж я вболівати за кожного.
Напевне, вона дуже любила б свого чоловіка і своїх дітей, подумав я. От тільки чужих дітей вона не любила б. Але про це в інший, не воєнний час ніхто не звав би. Її ще ставили б за приклад бабусі-моралістки. У хаті чи там у квартирі в неї був би ідеальний порядок, буфет з посудом і все інше, усе сяяло б, усе блищало.
Я вийшов разом із Варварою в двір, наказав Попеленкові:
— Замкни її в сараї. Нікуди не випускай. Простеж, нехай візьме попоїсти і теплий одяг. Усе.
— А от якби при фашистських поліцаях знайшли жінку, яка нашим допомагала, — посміхнувся Попеленко, — дали б вони їй теплий одяг!