Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
Безживне, вкрите краплинами дощу гончареве обличчя похитувалося зараз переді мною на туго натягнутому брезенті. Воно дубіло під дощем, і в загострених вилицях уже вгадувалася твердість і холодність каменю.
Що він робив у ту нещасливу хвилину на заводі? Крутив босими ногами спідняк, виточуючи дивовижної форми глечик?.. Чи збирав червіньку для Антоніни, яка ліпила своїх звірів? І Горілий, злобний, обачний Горілий, фашистський гад… Спокійно, зупинив я себе. Не розпускай нюні. Не давай волі почуттям! У тебе немає часу. Дуже важливо зібратися з думками.
Напевне, Горілий навіть зрадів гончареві. Адже то був Нінин батько, людина, що перебувала у цілковитій залежності від поліцаїв. Старша дочка, яку Горілий забрав до лісу, стала тепер заложницею. «А чи жива вона, та Ніна? — майнула думка. — Якби вона була жива й лишалася разом в Горілим, то чи наважився б він убити гончаря?»
Голова Семеренкова із злиплими, мокрими пасмами напівсивого волосся похитувалася на брезенті. Антоніно… Як я скажу тобі про це? Чим зможу допомогти? Я навіть не матиму часу, щоб побути рядом, поділити горе, його перший, найгостріший приступ. Про старшу сестру я нічого не скажу. Напевне, скоро після того, як поліцаї забрали Ніну до лісу, вона опам’яталася і спробувала втекти чи вбити Горілого. У всякому разі бандюги не могли випустити її з УРу: вона знала розташування їхніх сховищ. Однак для Горілого було важливо, щоб Семеренків усе-таки вважав старшу дочку живою. Щоб вона зоставалася вічною заложницею.
Горілий. Спритний, хитрий поліцай Горілий. Усіх хотів перехитрувати… Пальці мої намертво вчепилися в краї дощовика, на якому ми несли гончаря. Йти було важко. Крижана гімнастерка липла до тіла. Кулемет впинався залізними гранями в спину. Але я відчував це, тільки коли повертався думками з минулого.
Отже, Горілий писклявим своїм голоском наказав закопати, сховати до певного часу паперові мішки. Семеренків, тільки-но вийшли поліцаї, розтопив піч у зав’ялювальній і… Мабуть, його взяв страх, коли він побачив мішки з фашистськими орлами й написами. І він спалив їх — ніби відхрестився від нечистої сили.
А Горілий повернувся. Відсидівся у лісі, позагоював опіки й повернувся на весну. Він не повірив Семеренкові, коли той розповів правду. Такого колишній начальник допоміжної поліції просто не міг збагнути. Бреше гончар!.. Привласнив шість мільйонів. Що б не казав Семеренків, бандюги йому не вірили. Тож, побоюючись за долю дочок, він став темнити, зволікати під різними приводами вирішальну мить. Звідси, мабуть, боязкий та запобігливий вираз на його обличчі, що так здивував мене. Страх і брехня змінили гончаря.
Тепер лице Семеренкова розгладилося. Воно навіть стало спокійне. Камінно-тверде, мов зліпок. Зникли всі болі й турботи. Разом із життям. Упокоївся… Як усе-таки точно говорили раніше. Упокоївся… Невже люди можуть знайти цілковитий спокій тільки аж після смерті?
— Глумський! — обізвався я.
Голова ступав попереду, зігнувшись, зосереджено, з карабіном за плечима.
— Зажди, Глумський!
Ми обережно опустили брезентовий плащ на узбіччя, де рясно росли баранці й подорожник.
— Ну? — Глумський, не повертаючись, глянув на мене через плече.
— Чому Горілий зволікав в цією операцією до осені? — запитав я. — Чому не постарався дістати оті бісові мішки раніше? Як ти гадаєш?
— Що я тобі, чека? — сказав голова. — Звідки мені знати? Та й яке це зараз має значення?
— Має! — відповів я. — Зараз усе має значення.
Тепер він повернувся до мене всім тілом. Униз, на дощовик, він намагався не дивитися і через це якось дивно кособочився.
— Чому Горілий зволікав? То ж не його гроші були… Мабуть, для бандитського начальства призначалися.
Глумський замислився.
— Ні… Для себе, напевне, беріг, — мовив він.
— Для себе?
— Вичікував… Якби він раніше гроші взяв, довелося б начальству віддати. А він вичікував, як обернуться справи. Може, німці повернуться. Мало що… А тепер уже й зима заходить, саме час йому з тими грішми вшитися. Загубитися серед люду. Можливо, будиночок десь купити. А без грошей він хто?.. Ходімо.
Ми підняли плащ. До гончарні залишалося зовсім небагато. Так, голова дивився в корінь. Ясна річ, Горілий розумів, що бандитам, крім кулі, чекати нічого. От він і приберігав «свої» мільйони. Влаштувався якнайкраще й чекав. Семеренкови приносили до кринички щоденну данину. Варвара повідомляла про все, що діється довкола. Добре влаштувався Горілий. Але вже наставала зима, треба було подумати про втечу. Він посилає в село Санька Рябого, звелівши Йому прибрати нового «яструбка» й поговорити востаннє з гончарем. Потім Климар забирає Семеренкова в ліс. Антоніна — останній засіб впливу на впертого гончаря. А далі… бандюгам залишалося тільки помститися на Семеренкові, який так і не виказав свого «секрету». Усі плани колишнього начальника поліції загинули. Загинули?..