Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
— Дівчинка, — мовив він. — Донька… Подбайте… Убережіть… Прошу…
— Так! — сказав я, кусаючи губи.
Тут можна було ревти скільки завгодно: косий дощ шмагав в обличчя, усі сльози світу міг би змити цей дощ і звести в червону криваву калюжу на дні кар’єру.
— Так!
— Донька, — повторив він, немов боявся, що ми не запам’ятаємо як слід. — Подбайте… Прошу…
— За що? — гукнув я йому в вухо. — За що?
Я не мав права жаліти його зараз.
— Кажіть! Кажіть же!
— Гроші,— проказав він. — Гроші». Я… справді… спалив… Бісові гроші… Я зразу їх спалив…
— Які гроші? Кажіть! Кажіть, ну!
— Там… були… в машинах… два мішки… Німецькі… паперові… мішки… Горілий приніс— Заховати… Я спалив… потім… Бісові гроші… Навіщо?.. Вони… не повірили… Я спалив… Слово честі… У печі… На випалі… Уночі… Вони не повірили… По три мільйони в мішку… Навіщо мені? Слово честі, я…
Семеренків вробив спробу підвестися. На мить його обличчя набуло знайомого мені прохально-жалібного виразу, що так не пасував до цих різких, мужніх зморщок, прямих і впертих губів, хрящуватого, горбкуватого носа та басовитого глухого голосу — голосу капітанів і полярників.
— Слово честі… Не брешу!..
Він захрипів, намагаючись вигукнути щось, але лікті роз’їхалися в мокрій глині, голова впала. Обличчя розгладилося — ні прохання, ні гримаси якогось фізичного зусилля на ньому не було. Пульс іще слабо прощупувався.
— Навіщо ти? — докірливо промовив Глумський. — Бачиш як.
Коли через півгодини нам пощастило-таки витягти Семеренкова з кар’єру, він уже не дихав. Заляпані червоною глиною в голови до ніг, ми стояли над урвищем. Дощ припустив. Цілі брили одвалювались від укосу і, ковзнувши, плюхались в озерце.
Ліва, покалічена рука Семеренкова була відкинута вбік. Я пам’ятав, добре пам’ятав, як три довгі тонкі пальці творили глечик. То було чудо, дивовижне, незбагненне, мов народження живої істоти.
Тепер пальці судорожно стискали мокру червіньку, наче силкувалися вдихнути життя і в цей маленький безформний кавалок.
— Глумський, — промовив я, — ми повинні знайти Горілого.
Голос мені вривався, косі струмені били в обличчя й скочувалися на губи солоною вологою. За двісті метрів од нас шумів мокрий ліс, де вникли шестеро бандитів. Дощ вмивав в гончаря, який лежав перед нами, шар червоної глини. Тіло звільнялося від червіньки. І кавалок, затиснутий у пальцях, розплився, злився з червоною землею, з якої його взяли.
Не так давно, сидячи на призьбі,— в передвечірньому небі пливли, змінюючи обриси, рожеві хмари, — Я вчив цього чоловіка жити. Я гримав на нього. Якби я знав тоді, якби ж я знав!
— Такого гончаря не знайдеш, — озвався Глумський. І вже зовсім не до речі додав — Сина я хотів на його дочці оженити… — Він глянув на сіре низьке небо, на ліс. — Горілому не можна жити, — процідив він крізь стиснуті зуби бульдога.
Ми несли Семеренкова глинястою дорогою, ковзаючись і оступаючись. Повз розбиті бронетранспортери, попід схилами кар’єрів. Дощ шмагав нам в обличчя.
Горілий. Горілий. Ми знали тепер, чого він так уперто тримався коло Глухарки. Дорогою ціною, але ми довідалися про його таємницю. Стала зрозумілою найважливіша і найтемніша сторінка в його біографії — історія із згорілими бронетранспортерами.
Горілий, звичайно, знав, який вантаж він конвоює із своїм загоном, міркував я. Можливо, він мав секретне завдання від свого бандерівського начальства — постаратися прибрати гроші для потреб численної агентури, яку націоналісти залишали в нашому тилу. Хтозна? В той час, кажуть, ці бандити почали проводити «самостійну» політику. Збагнули, що на колишніх хазяїв — гітлерівців — покладатися вже не можна. І Горілий, мабуть, провадив подвійну гру. Абвер і досі покладався на нього. Марно!
Я подивився назад. Дві розбиті броньовані машини вирізнялися на фоні лісу іржавими плямами. Так, отут усе й сталося. Горілий та його дружки зуміли врятувати два мішки. Німців із екіпажу, мабуть, добили. Навіщо свідки? Мішки, ясна річ, треба було негайно сховати. Рядом шастало чимало німецьких підрозділів: абвер провадив евакуацію своїх секретних складів та архівів. До того ж Горілий дістав великі опіки. Сили вже майже не було. А він не настільки довіряв дружкам, щоб віддати їм на зберігання паперові мішки…
Ми йшли понад кар’єрами, поволі наближаючись до гончарні. Чоботи місили руду грязюку. Цією самою дорогою, пізньої осені сорок третього, прямували поліцаї, підтримуючи пораненого начальника. Чому Семеренків опинився в той час на заводику, незрозуміло. Печі стояли вистиглі, глухарчани ховалися по хатах. Але ж Семеренків не міг жити без гончарського круга.