Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
Дрібний дощ усе мрячив. Ми з Глумським вийшли за хвіртку.
Голосіння на подвір’ях у Кривендихи та в Семеренкова вже стихло, зрідка тільки долинали вигуки, схожі на сплески.
— Ну як, полегшало? — спитав голова. — Після щирої розмови з Варварою?
— Ні,— сказав я. — Гидко. Гидко через те, що все, як виявилося, простіше, ніж я думав.
Він похмуро кивнув.
— Треба організувати підводу, перевезти з заводика наші «мішки з грішми», — сказав я Глумському. — І пустити чутку. Для правдоподібності.
— Само собою, — мовив Глумський. — Хіба я не розумію?
Гнат уже дійшов до лісу, подумав я. Хоча б ми десь маху не дали! Глумський насуплено й похмуро дивився на мене. Знизу вгору, спідлоба. Він розмірковував над чимось своїм, глибинним, далеким.
— «Мішки» краще покласти на Панському згарищі, в кузні,— сказав я. — Вона стоїть окремо, та й на висотці, там легше буде організувати кругову оборону. Про всяк випадок… хоча вони навряд чи поткнуться.
— Зробимо, — мовив Глумський.
Він усе свердлив мене своїми прищуленими очицями.
— Думаєш, вони тебе до Сагайдачного пропустять? — спитав він.
— Думаю… От і перевіримо, клюнули вони на записку чи ні.
Горілому був повний резон дати Сагайдачному з’їздити в Глухарку, щоб «перерахувати гроші» і, розпитавши його, остаточно пересвідчитись, що повідомлення Варвари правдиве. Колишній поліцай не пішов би на риск без контрольної перевірки. Отже, бандюги мали пропустити нашого посланця, тобто мене, до Сагайдачного. Усе це випливало із правил гри, проте правила були задумані нами, а не Горілим. І Глумський сказав:
— Так-так…
Накрапав дрібний дощ. Усе довкола дзвеніло від мряки, листя опадало на мокру землю. Похилилися золоті шари в палісадниках, густо посипалося листя в садах, порожньо й незатишно стало за хатами, на городах, і гостро відчувалося, що, крім оцих побілених, укритих соломою глиняних коробочок, які зберігали тепло й затишок, на багато верст навкруг дико, безлюдно, холодно. Знову хтось затужив у Семеренкових. Я пізнав голос Серафими.
— Так-так, — повторив Глумський. — А може, я з’їжджу в Грушевий?
— Ні. Поговорити із Сагайдачним повинен я.
Глумський кивнув, згоджуючись. Він знав, що ми з старим у дружніх стосунках. І завдання переді мною стояло нелегке.
— А потім тобі їхати в Ожин! — Глумський зітхнув і без будь-якого, здавалося б, зв’язку з попереднім запитав: — Слухай, як тепер Антоніна буде, га? Сама? Нехай живе у мене… Нас із старою тільки двоє, хата в селі не найгірша, їй буде добре. Негоже людині бути самій — в старину правду казали. Вона тепер сирота. Нема долі гіршої: «Чи йти в люди жити, чи дома журитись…»
Для голови це була дивна мова. Довга і поетично схвильована. Я з подивом глянув на нього. Наїжившись, втягнувши голову в плечі, Глумський стояв переді мною, наче мудрий старий дятел.
— А чому б їй не в мене жити? — запитав я. — Деякі підстави є.
— Ти людина молода, вільна. Мало що…
— Знову за рибу гроші! — вигукнув я.
Здається, можна було закінчити обговорення цієї теми, але голова, затято й твердо дотримуючись якоїсь, поки що не зрозумілої мені думки, що світилася в його прищулених очицях, спитав, як-то кажуть, в лоб:
— А якщо дитина?
Тут була чітка і твереза селянська логіка. Ночував — тож і поміркуй, які можуть бути наслідки.
— Якщо дитина, будемо виховувати, — сказав я і набундючився, відчувши себе справжнім мужчиною. — Все ясно?
— Серафима вже стара. Та й хата ваша бідна, — сказав Глумський. — Сам поміркуй.
Аж тепер я здогадався. Я навіть сплеснув руками й присів.
— Слухай, Глумський, ти що, ховати мене зібрався, чи що?
Мені став зрозумілий цей дальній приціл і вперта думка, яка міцно засіла в його пришпиленій прямо до плечей, без посередництва шиї, голові. Гарне кіно дивився зараз наш голова — як мій холодний труп кладуть на Гавриловому горбі, а Антоніна невісткою-вдовою входить в оселю Глумського, і вони з своєю старою бавлять онука…
— Голово, ти завжди так далеко вперед дивишся?
— Нічого зуби скалити, — озвався Глумський.
Хотів я йому дещо сказати, як ото Серафима, але стримався. Згадав хлопчака, який кинув у німецьких автоматників гранату без запалу. Більше дітей у Глумського не було. Він був разом за трьох синів, рославий Тарас.
— Гаразд, — мовив я. — Вибачте.
— Ти не тільки про себе думай, дивися вперед, — буркнув голова. — У тебе багато неприємних шансів. Адже в Ожин після відвідин Сагайдачного тобі їхати?