Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
Слідів свіжої рани ніде не було, одяг суціль був укритий рудою глиною, схожою на запечену кров. Мокрою пілоткою я втер Семеренкову обличчя. Відкрилися глибокі, мов борозни од шпателя, зморшки. Тепер вони стягували обличчя навскіс, перетворюючи його на гримасу болю. Семеренків дихав часто і неритмічно, аж ніби схлипував.
Глумський розгублено глянув на мене.
— Нічого, — сказав я. — На фронті, бувало, й не такі оживали.
На губах у гончаря не було крові — отже, поранили не в груди, не в легені. Часте, неглибоке дихання свідчило, що рана була десь біля діафрагми. Коли пролежиш чотири місяці в госпіталі для «живітників», починаєш розуміти, де в людини що закладено.
Я розстебнув на Семеренкові ватянку і рвонув на себе стареньку, латану сорочку. Вона розповзлася легко, мов павутина. Оголився худий, втягнутий живіт із драбинкою м’язів. Крові ніде не було. Я рвонув сорочку донизу. Краплі били по сухій смаглявій гончаревій шкірі й кульками збігали вниз. Що ж із ним скоїлося?
Несподівано трипала покалічена рука Семеренкова, ніби намагаючись допомогти мені, торкнулася живота, залишивши брудні сліди. І я побачив три ледве помітні мітки під ребрами. Спершу вони здалися мені подряпинами. Але, припавши до Семеренкова, я збагнув, у чому річ. Його вдарили тонким ножем. Тричі, в печійку і «під дих», у нервові вузли.
Я озирнувся на Глумського. Але Глумський нічим не міг мені зарадити. Він ще не розумів, у чім справа. Я показав очима на мітки. Найгірше те, що Семеренкова вдарили тонким і довгим бандитським ножем. Ці невинні мітки, котрі навіть не кровоточили, були смертельно небезпечними ранами. Раз немає крові назовні — значить, вона розлилася всередині. Тільки невідкладна хірургічна допомога могла врятувати Семеренкова. Найневідкладніша! А поблизу не було жодного лікаря…
— Потягли! — прошипів Глумський крізь стиснуті зуби.
Так, недарма казали, що Горілий справжній садист і катюга. Просто вбити — цього Горілому було замало. Він кинув смертельно пораненого гончаря в кар’єр, щоб той ще довго видирався по його стінах, як той жук, що опинився у скляній банці. Щоб мучився і кликав людей. І хапав своєю трипалою слабкою рукою глину.
Я підвів очі. Струмки вимоїнами стікали на нас. Червоні струмки. Вітер грався листям мати-й-мачухи. Червоні блискітки спалахували там, де стіни одтинали каламутне небо. Ми борсалися на дні кривавої ями, велетенської рани на тілі землі. Коли ж усе це закінчиться?
Ми поволокли Семеренкова, підтягуючи краї брезентового плаща, на якому він лежав. Ми не могли стати на ноги й видиралися по схилу, запускаючи пальці в глину. Ковзались, як на льоду. Ковтали багнюку. Лаялись. Сутулий довгорукий Глумський повз, мов павучок. Зараз я повною мірою міг відчути фізичну силу й витривалість цього маленького чоловіка. Він повз, випнувши нижню щелепу і перекрививши обличчя.
Двічі ми зривалися з кручі. Стару вивізну дорогу так розмило, що вона майже злилася із схилом. Це тривало довго. Ми брали підйом метр за метром.
— Стійте! — проскрипів раптом Семеренків. — Не треба… Покиньте.
Він прийшов до тями. Очі були розплющені, але дивився не на нас, а в небо. Краплі дощу падали прямо в ці розплющені, не захищені повіками очі й скочувалися, мов сльози. Запалі гончареві щоки зовсім утягнулися: здавалося, ще трохи, і в западинах почне збиратися вода.
Ми завмерли. Я схилився над Семеренковим, затуливши його від дощу. Він не міг не помітити мене. Але непритомний вираз його очей не змінився.
— Пече! — проказав він, намагаючись піймати ротом дощові краплини.
Глумський зачерпнув у пригорщі червоної води із струмка, вилив йому на обличчя. Губи ухопили цівочку.
— Вони… Антоніну?.. — промовив Семеренків.
Він промовляв, раз у раз надовго перепиняючись. Щоб вимовити слово, треба було вдихнути повітря, а це давалося важко. Говорити зараз було для нього роботою. Найважчою в його житті роботою.
— Антоніна вдома, — сказав я. — Климаря вбито. Усе гаразд!
Семеренків приплющив очі. Він відпочивав. Він переживав радість. Це теж була для нього робота.
— За що? — спитав я, нахиляючись до гончаря ближче, щоб розібрати відповідь.
Глумський смикнув мене за рукав: знайшов, мовляв, час, не муч людини! Але я знав, що чекати не можна.
— За що?
Семеренків зробив болісне зусилля. Рот смикався, і вода пузирилася в його кутиках. А слова ніяк не виштовхувалися назовні, не піднімалися на поверхню. Гончар захрипів, знову розплющив очі.