Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
— Ну, оце тобі й бабине літо, — промовив Глумський, повернувшись до мене.
По його вигнутій, обтягнутій суконною курткою спині вода стікала, ніби з покрівлі. Він скоса зиркнув на мої чоботи, що стали мов начинка для глиняного тіста.
— Ти ж як, у чоботях і вартував у Семеренкових?
— Ось відчепися, — сказав я. — Чи тобі мало зараз клопоту?
— Багато, — пробурчав він. — Але ти дивись не скривдь її, Антонінн. Ти ж метикуй, її кривдити не можна.
— Неодмінно скривджу, — промовив я. — Я для цього сюди й приїхав… Я неодмінно скривджу. Недарма ж я сидів у дворі. Климар, той, бач, прийшов почастувати її цукеркою… Той не хотів скривдити.
— Така дівка — рідкість небачена, — уже не так суворо проказав Глумський, — Я до неї давно придивлявся. Ти ще під стіл лазив, а я в ній людину розгледів…
Дощ так періщив по брезенту, що заглушав слова Глумського. Я підступив до нього впритул, дуло карабіна, що підстрибував на горбатій спині голови, мало не вткнулося мені у підборіддя.
— Я на ній оженити сина мріяв! — несподівано вигукнув Глумський та й затряс у повітрі круглим, немов кавун, кулаком, погрожуючи невідомо кому. — Вони ж ровесники були. Товаришували. Як війна почалася, їм уже по п’ятнадцять було… Ех, думаю, мерщій би підросли… І оженив би! — вибухнув він. — Із шкури виліз би, а оженив… Така дівка, розуміти треба!
Він знову махнув кулаком. Напевне, він одружив би сина з Антоніною. Кажуть, гарний у нього був син Тарас, справжній парубок. І сміливий. Кинути гранату в озброєних фриців у сорок першому — це треба було мати щось у душі. Ось тільки чеку забув висмикнути. П’ятнадцать років!
Перший кар’єр був чистий. На дні лежав старий поламаний струг. Вода стікала на дно кар’єру рудими патьоками. Тут усе було руде й червоне — під колір глини. Навіть листя мати-й-мачухи, що росло по схилах кар’єру, здавалося яскраво-червоним. Воно ввібрало пил червіньки і тепер, під дощем, вилискувало червоним глянсом.
Слизькою стежиною, що кривуляла понад нерівними краями кар’єру — цієї ями, немов пробитої в землі велетенським зазубленим осколком, — ми пройшли далі, туди, де темніли залізні кістяки двох бронетранспортерів. За триста метрів виднівся ліс.
Десь тут, як розповідав Гупан, Горілому, що конвоював оці машини, обпалило обличчя. Доля вирішила виправдати давнє сільське прізвисько.
Як і все довкола, бронетранспортери зблизька вилискували ясно-червоним. На металі утворився наліт з пилу й іржі. Зараз його полірував дощ, і він поблискував.
— Нема нікого! — сказав, обертаючись, Глумський.
Борти транспортерів були посічені великими осколками «ересів». Вітер посвистував у пробоїнах та зазублинах металу.
— Мені здалося, що до цього місця вони йшли всімох! — гукнув я у вухо Глумському. — А потім їх стадо шестеро…
Тут стежка вливалася в широку, витоптану волами й помережану глибокими коліями дорогу. Саме на ній і стояли бронетранспортери. Дорога обтікала їх, як річка обтікає острови, з обох боків. А трохи праворуч був кар’єр, край якого густо поріс бур’яном, лопухами, мати-й-мачухою.
Глумський увійшов у ці зарості і майже зник: сірі круглі реп’яхи чіплялися йому за плечі. Він глянув униз і здригнувся. Рука, зметнувшись над лопухом, ухопила наплічну частину карабінного ременя, але одразу ж і сповзла.
— Що там? — вигукнув я і метнувся до Глумського, важко, мов ядра, викидаючи вперед чоботи.
Це був старий, покинутий кар’єр, із зруйнованого рівчаками виїзною дорогою, що ледве виднілася крізь дощ по той бік ями. Вода, легенько дзюркочучи, збігала водориями вниз, і на дні ями набралося оранжеве озерце.
Я не зразу вбагнув, що в кар’єрі лежить людина; здалося, то вимазана червінькою купа старого ганчір’я. Я, як і Глумський, сторопів, коли купа слабо заворушилася. Беззвучно заворушилася. Страшно.
Пригнувшись і затуляючи очі від дощових крапель. Що скісно шмагали по обличчю, я розгледів у тій купі обриси людського тіла. Ноги в чоловіка лежали у воді. Він, очевидно, намагався виповзти нагору і геть увесь був покритий шаром рудої червіньки. Та ось рука вибралась звідкись із-під купи, мов щупальце, і кволо потяглась уперед, намагаючись за що-небудь учепитися. Пальці хапали податливе місиво.
Я впізнав цю трипалу руку, вкорочену і немічну, схожу на підбите крило.
Кинувши кулемет, я стрибнув з укосу. Глумський — слідом.
Безсило борсаючись у багні, ми докотилися до озерця на дні кар’єру. Гончар лежав долілиць, у нього ще вистачило сили тримати голову так, щоб не захлинутися мокрою глиною. Я став рачки — коліна роз’їжджалися врізнобіч — і перевернув Семеренкова. За допомогою Глумського підклав під нього брезентовий плащ.