У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий
- Автор: Химко Андрій
- Серия: У пазурах вампіра #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-920-419-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий». Краткое содержание книги:
Пропонований ІІ-й блок «По відродженні» познайомить читача не лише з відомими літераторами Гомоном, Лебеденком, Недолею, Осьмачком та Чигирином чи акторами театру Гірняком та Добровольською, а й із метрами української поезії Малишком та Рильським (як із близько сотнею їх сучасників не тільки у столиці чи рідному місті а і в Ізюмі чи Воронежі під Харковом чи Полтавою), не лише з мирним життям черкаських виправної школи-колонії для малолітніх чи курортоуправління «Соснівка», а й із воєнними поневіряннями головного героя — на фінському фронті і при відступі Червоної армії в 1941-му аж до Дніпропетровська.
У № 2 часопису «Холодний Яр» за 2008-й у серії «Незабутні» були надруковані вибрані поезії Андрія Химка, а взагалі їх –кілька збірок («Інтими», «Ключі й кличі», «Реліквії», перекладів «З чужого поля»), які ще чекають на видання…
— А ось і я! — порушує Янчукову самотність Лавра появою зранку. — Доброго дня! Як спалося? Що наснилося?.. Принесла тобі перших суниць! Ще зелені, але вже справжні! Підсоблять росту твоїх остеобластів!.. Не дивись так на мене, все одно не розгадаєш! Відкрий рота! — тримає вона ягоду над устами хворого. — Смакуй! Розтягнемо приємність на довше! — кладе Петрові до рота суниці по одній. — Що ти весь час ніяковиш мене своїми очиськами!? Сказала ж, не розгадаєш!.. «Нічого ніколи повністю не розгадаєш, бо розум недосконалий, а життя коротке!» услід за кимось із великих постійно повторював нам професор Данько, як викладав хірургію в Харківському університеті.
— То Василь Петрович був викладачем? — дивується Янчук.
— Певно! А ти не знав?
— Вперше чую!
— Його не злюбив новий ректор і щось написав на нього крамольне до органів, то він і перейшов у цю клініку, — Лавра продовжує годувати Петра суницями. — Ну, ось і перекусив... Чого мовчиш? Де твоє благородно-шляхетне «дякую!», що має надихнути мене на подальші старання?!. Ледь не забула! — спохоплюється. — Тобі привіт від самого товариша Сталіна! — горить зловтіха у її погляді. — Маршал Тимошенко передає, у «Красной Звезде»! Та як мертвому припарка! — притишує голос. — У клініці шепнуться про якісь зміни в армії, найпаче командири й політруки, що лікуються в нас у двох окремих палатах, для них і ліки добротніші, і харчі смачніші, аніж для вас, рядових.
— Як таке можливе?! — дивується Янчук.
— Військова таємниця! Військкомат дає на них дотацію... Але я тобі нічого не говорила! — кладе пальця собі на вуста. — Ні-чо-го!.. У тих палатах мова йде про Прибалтику, Бессарабію, Буковину... І навіть про Францію зі Скандинавією! Але що саме, не почути, бо комдив замовкає, як ми появляємося...
— А ти вже вибрала собі якогось нежонатого?
— Бр-р-р! — зітхає Лавра. — Не прикріпив, слава Богу, мене до них професор! Попросив сестер із госпіталю, довірених... Не люблю чинів і рангів!
— Виходить, є тут патриції, а є плебеї?
— Як бачиш, — зводиться зі стільця. — Піду, бо невдовзі маю заступати на чергування.
— А до мене хіба не на чергування прийшла?
— На чергування, але для душі, не заради обов'язку, — йде до порога Лавра, зарум'янівши. — Чудасія в решеті, правда ж? — кокетливо озивається з порога і, показавши язика, зникає у дверях.
«Убогий жебрак, що жив і живе із благодійних людських рук, шукаючи, не знати й чого... Та й життям то не назвеш, швидше животінням, — аналізує Петро своє минуле. — Що можна було напрацювати в голодоморі і по ньому? — роздумує й самовиправдовується він. — А деякі зустрічні ще й заздрили мені! Чи може вдавали, насміхаючись із моїх старань вижити і наївних захоплень? Чоловіки напевне так. Жінки, крім Лесі, Югини й Ріти Генріхівни, були байдужі. А чи щира зі мною Лавра?.. Знань накопичила чимало, думку власну має. Ні інститут, ні оточення їх не дадуть без природної пристрасної цікавості з народження... Невже я їй от такий подобаюсь? І чим же? Немічністю?.. А вона мені чим симпатична? Здоров'ям? Співчуттям? Чи особливою зарядженістю життям?.. Неповноцінність фізична — не така вже й вада, коли людина сильна духом, кажуть. Дивина! Людина недосконала, знаходиться під впливом середовища, що й породжує її уподобання... А ще при певному віковому цензі... Цікаво, а ким би я був при інших умовах і обставинах? Міг би бути не фізичним, а моральним калікою...»
Другі відвідини його палати «ромбістом», як охрестив Янчук військового лікаря, відбулися несподівано і так само лише для чергової пташки-позначки. Високий чин бував тут задля політруків і командирів, а решту бійців, як і Петра, навідував для годиться. Особисте життя, інтимні нужди, подальша доля бійців, що вижили, військовика не цікавили. Тим більше, що за станом здоров'я вони були тепер «нетранспортабельні», фактично, списані і вже не військовозобов'язані.
Отож, неждано для Янчука у проймі дверей його палати показався професор Данько, кинувши глибоко посадженими очима під подвійними шкельцями окулярів на хворого, за ним услід увійшли «ромбіст» і кілька його колег у білих халатах, у хвості — медсестри і між ними Лавра.
— Доброго дня, Янчуче! — Василь Прокопович заведено прямує до температурної таблички хворого. — Як почуваєшся, воїне наш? — проникливо дивиться на Петра невиспаними, запаленими, ураженими кон'юнктивітом очима під розбухлими повіками. — Гадаю, ти вже досить оглянув мене, щоб належно відповісти на питання моїй парсуні? — глузливо докоряє хворому, хитаючи лисою головою, що нагадує калган, під білим наголовником, який тримається на рештках волосся на тім'ї. — Тобі легше лежати?
— Та що сказати? — ковтає Петро свій голос. — Як по-правді, то значно, але й моє невігластво, даруйте, мені в помочі, а ще коли мало хто цікавиться...
— Це добре, коли й невігластво в поміч, — щось своє роздумує професор. — Це велике благо, — всідається на край ліжка і починає тикати голкою по шкірі лівої ноги. — А тут?.. А тут?.. Не чуєш? А тут?.. Як почуєш, скажи.
— Чую, але місця не можу вказати.
— Колінний і ступневий рефлекси відсутні... тимчасовий парез стопи, — озивається професор до свити. — Впирайся, ану сильніше, на всю силу! Гаразд, спочинь, — кладе на матрац ногу хворого. — На перший погляд, заздрісний status presens, — звертається до колег. — Spero meliora! Сподіваюся на краще, неодмінно — при таких результатах дотепер! Рідкісна ж резистентність організму! Все закономірно: в здоровому тілі — здоровий дух! — і знову до хворого. — Так-то, звитяжцю, при твоєму наполегливому старанні все йтиме прекрасно! — і до сестер, зводячись із ліжка. — Глибоке прогрівання, підсилені масажі, вправи в комплексі, душ Шарко, витяжні ванни, електрофорез... — і до хворого, вже відходячи. — Переможених бачив?
— Трупи — так, а живих не пощастило, не дійшов.
— Май співчуття!.. Мусиш поетом стати після виписки, — додає на прощання.
«Йому, як нікому, я зобов'язаний життям! — не стримує Янчук сліз вдячності. — І Зіні Сергіївні!.. Таки маю щастя на нещасній землі!.. Хіба ж це не щастя — з десяти душ сім'ї лишитися удвох?.. Мусимо з Лідунею жити і за них, і за себе!..»
Приносять на таці обід: суп на м'ясному наварі з білими сухарями, картопляне пюре з маслом, півсклянки сметани, узвар. Поки Петро з апетитом їсть принесене, сестра підтримує йому голову й тарілку. Їжа несолона, а тому ніяка, але її, життєдайної, досить, а це вже запорука здоров'я тепер, коли шлунок і кишківник приведені до норми: ні шпигів, ні болів не чує — із вдячністю дякує.
«Кажуть, у давнину існувала кара їжею без солі. Яка ж то кара, ось уже три місяці я не лише живу, а й поправляюсь, аж усі заздрять! — продовжує Янчук свої міркування. — Мусіла б існувати якась пільга для таких, як я, „списаних“? Мабуть, що є, та я не знаю про неї?» — крутиться в голові питання.
— То яке враження справив на тебе професор сьогодні? — входить Лавра.
— Позитивне, звичайно!
— Коли ти маєш надію, то він — ще й певність, а це — прогрес! — спирається практикантка ліктями на підвіконня. — Надворі сьогодні спека. І краса!
— Мені Зіна Сергіївна показувала, але роздивитися не зміг... Все хочу тебе запитати, звідки ти нахапалася отих премудростей? Хто ти й чия?
— «Нахапалася»! Ну й вираз у поета!.. І себе, й мене ображаєш тим словом, щоб не сказати більше!.. Я — нічия селючка, щоб ти знав!.. О, пробач, мушу тебе на трохи залишити, — щось ніби пригадавши, Лавра заклопотано й поспішно виходить.
«Каліка!» — знову вривається в тямок Петрові жаске усвідомлення значення цього слова разом із осягненням втрати можливостей. Він гарячково шукає в пам'яті хоч щось, писане про калік, і злоститься, що не може пригадати... А згадавши, тішиться, але від того не почувається менш ущербним...
«Німецькі війська вступили в Данію, Норвегію, Люксембург, Францію та Нідерланди», — чує Янчук із навушника і подумки пригадує столиці та окремі міста тих держав, із досадою фіксуючи недостатність своїх знань про них. «Мало б бути не „вступили“, а „віроломно напали“ чи „окупували“», — спадає йому на думку. Слухаючи, мимоволі робить висновок: за короткий час гітлерівці без належного спротиву розширили свою територію вдвічі. Тим часом диктор згадує Бессарабію й Буковину, Японію і Корею з Маньчжурією, детально зупиняючись на героїчних боях на озері Хасан і річці Халхін-Гол. Натомість про фінський фронт більше ні згадки, аж сльози Петрові на очі навертаються за своє каліцтво! Він відкидає ковдру й оглядає осоружний рубець із рештками лігатур на животі, блискучу молоду шкіру на обморожених пальцях невпізнанно худих ніг, усвідомлюючи, що колишньої певності й віри у свої сили більше не має, їх заступило відчуття своєї ущербності.