У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий
- Автор: Химко Андрій
- Серия: У пазурах вампіра #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-920-419-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий». Краткое содержание книги:
Пропонований ІІ-й блок «По відродженні» познайомить читача не лише з відомими літераторами Гомоном, Лебеденком, Недолею, Осьмачком та Чигирином чи акторами театру Гірняком та Добровольською, а й із метрами української поезії Малишком та Рильським (як із близько сотнею їх сучасників не тільки у столиці чи рідному місті а і в Ізюмі чи Воронежі під Харковом чи Полтавою), не лише з мирним життям черкаських виправної школи-колонії для малолітніх чи курортоуправління «Соснівка», а й із воєнними поневіряннями головного героя — на фінському фронті і при відступі Червоної армії в 1941-му аж до Дніпропетровська.
У № 2 часопису «Холодний Яр» за 2008-й у серії «Незабутні» були надруковані вибрані поезії Андрія Химка, а взагалі їх –кілька збірок («Інтими», «Ключі й кличі», «Реліквії», перекладів «З чужого поля»), які ще чекають на видання…
Петро знову згадує слова Гомона: «Росія завжди лишалася суто азійською, хоч ніби й намагалася європеїзуватися — Олександр Перший благословляв прожекти конституції волі і права народів на незалежність, а чим скінчилося? Аракчеєвщиною! Як і у всіх попередників та послідовників! Отже, іншими в Росії вони бути не можуть, і твердження, що без поневолених народів Росія не життєздатна, вірне! Лише як імперія! „Починається земля, як відомо, від Кремля!“»
Кашель сусіда заважає Янчукові продовжити тему, — він і сам пережив подібні тортури у перші поопераційні дні, коли, здавалося, в ньому обривалося все живе, — і викликає співчуття та навіть захоплення професором, що нікого не турбує натисканням кнопки, заслуговуючи на славу терпеливого, сильного, вольового і свідомого необійдності післянаркозного стану Спроби не реагувати виявляються безрезультатними, тож Петро згадує приклади з історії: наприклад, Сократа чи Емпедокла.
В палаті появляються няня з сестрою і чимось вгамовують кашель професора. Радіо давно вже мовчить. Палата сповнюється тишею, і недужі, зітхаючи й схлипуючи, поволі засипають, набираючись сил для подальшої боротьби за життя.
Ні другого, ні третього дня сестриця Юля не появилася, захворівши грипом, але на четвертий день прийшла із Варею Чмих, влаштувавши Янчукові справжнє свято! Варя принесла йому збірочку віршів Надсона, сторінки якої були перекладені засушеними листочками таких яскравих і божественних кольорів, що й уявити важко! Гостя ледь упізнала у хворому Грицевого товариша, але обережно сказала, що він зблід лише трохи і голос його став якимось скрипливим. Побула вона дуже недовго, але згодилася написати Грицеві, щоб той привіз йому програму, передавши вітання Зіні Горбач.
Завдяки зменшенню болів у Петра та помітному покращенню стану професора сусіди тепер проводили час у розмовах, тож Янчук міг ділитися своїми думками та враженнями, а головне — подовгу слухати Михайла Ароновича Крона. Петро повертався до життя, що явно світлішало в перспективі, — при підсиленому харчуванні він міг уже сидіти в ліжку. Його однопалатник був потішним до кумедності співбесідником, але якимось наляканим: не заперечуючи Янчукових осудів агресивної війни з фінами й сатрапа-вождя, він відповідав таким сумбуром заперечень і так нерозбірливо, що його мимрення зрозуміти було іноді неможливо.
Якось пізньої ночі він таки розщиросердився, коли Петро попросив його охарактеризувати постать Троцького у революції, але та відповідь була замішана на осуді: «селянство було матеріалом, як сіра маса», «навіть Ленін поціновував терор, хоч і афішував колективне керівництво в партії», «Лев Давидович осуджував режим і некарність владопосідачів, а будучи маніяком революції, запевняв, що й умре з вірою в комунізм майбутнього.» Професор знав досконало і дружин Троцького, і дітей та братів-сестер, хоч тим і не вихвалявся, вдаючи швидше скупого, аніж щедрого. Соратники-ленінці були також йому знайомі.
— Виїхав він на Принцові острови, потім у Францію, Норвегію і нарешті в Мексику, звичайно, боячись атентату. Його переслідували різні агентури, четверо його соратців-секретарів були вбиті у вигнанні, а син, старший брат і сестра — у Союзі...
— То живих його родичів не лишилося?
— Лишився онук Сєва, що переховувався в діда, але не відаю, де він тепер, — змовк професор.
— Даруйте, а хто були ті переслідувачі протягом усього його закордонного життя? — допитувався Янчук, тішачись нагодою.
— Їх багато і не всі відомі. Першою була Сільвія Агелофф, секретарка й перекладачка, другим — Марк Зборовський, який украв частину його архіву, увійшовши в довіру до сина, третій — якийсь чекіст Ентинг, четвертий — Рамон Маркадер, він же — Рамон Іванович Лопес, що став недавно Героєм Радянського Союзу.
— А чи мав Троцький фундаментальні праці комуністичного спрямування? — не відставав Петро.
— Тяжко сказати, не прочитавши. Теоретичних і філософських розробок у нього багато...
— То він на якому місці в революції був? — добував і всотував Янчук все можливе.
— Гадаю, на другому, за Леніним. Вождь хвалив його тоді, особливо за загороджувальні загони на фронтах і табори в тилу... Мав він великий хист до ораторства, уміння переконувати і невтомність.
— Може, й про Леніна щось розкажете, професоре? — обізвався Петро згодом. — Щось правдиве, без домислів.
— Небезпечна наша розмова, молодче, а ти її ще й конспектуєш, як бачу, — прошепотів Михайло Аронович.
— Даруйте, я лише натимчас записав, завтра знищу!
— Про Леніна що скажу? Дуже небагато... Ульянов, Вільям Фрей, Майєр, Міряній, Н.Лєнівцин, П.Пірічєв, Посторонній, Почтіпрімірєнєц, Якоб Ріхтер тощо... Революціонер, рятівник імперії, хворий вендетою за брата, невтомний працівник, диктатор по крові, безпощадний таврувальник опонентів... А загалом, ми бредемо по його «світлому шляху», і Сталін — це Ленін сьогодні, без перебільшення... Тяжко хворий, фактично, під арештом, на дачі свого вірного продовжувача, «вождя народів» і творця тоталітарної системи спеку, гніту й терору, він прийшов до висновку, що «радянська влада — гімно», а його послідовник — «вандал, якого слід замінити», і звернувся з тим до ЦК, але був проігнорований... Оце коротко те, чого ти, може, не чув, а решту таки ще почуєш. Радий, що ти бачиш і розумієш наш отакий жахний час, — скрушно зітхнув Михайло Аронович.
Обидва примовкли. Янчук про себе повторив почуте і дещо записав у принесений Юлею зшиток, будучи переповнений вдячністю до свого старшого колеги по нещастю. Перевалило за північ, клініка давно спала, в палату з коридору падало тьмяне світло, на шибках вікон відтавали на відлигу морозні квіти.
— Про мене тобі краще ніде не згадувати вголос, я й оперувався, щоб трохи перепочити заодно, — обізвався професор Крон згодом. — В університеті, між нами кажучи, цікавляться мною компетентні особи. Нюхом мене чують. Казав же Парацельс про лікування волею, то й вони намагаються мене лікувати свавільно. «Ви за мною, а не я за вами!» — кричав він у гніві вченим, то як це по-медичному називається?
— Пробачте, точно не знаю! — Петрові було соромно, він вирішив уже завтра спробувати якось дізнатися...
Оповідь професора продовжилася увечері наступного дня, коли він почав нарешті ходити, ощадливо притримуючи рукою недавно проопероване місце. Янчук слухав його лекцію з не меншою увагою й насолодою, ніж учорашню, бо була вона повна глибокої ерудиції, та занотовував собі цікавинки.
— Медицина, як і всі інші науки, на жаль, слугує й дияволу... В нашому університеті з допомогою ескулапів посадили в «психушку» кандидата наук і двох його студентів — за вільнодумство, то пак, пророцтво занепаду духовності й розвалу держави, критику сваволі владопосідачів і «компетентних» осіб, невдоволення несправедливістю й насадженням страху, що наступають на суспільство, — говорив Михайло Аронович стиха. — Слід сказати, що і я довго на кафедрі не втримаюсь, молодче, добре бачу вже, — зітхнув він. — Минулого літа якісь два заброди заскочили до нас у конференц-зал і один із них щось бовкнув проти лінії партії. Наш кандидат спровадив їх геть від університету — то тих зухвальців шукають і досі, а перспективного вченого під цим приводом ганьблять і паплюжать...
Подавивши в собі докір сумління, Петро уважно слухав далі.
— Багато наук нині відкривають відкрите або компілюють, а скільки в них кон'юнктурників і пройдисвітів із партквитками! Особливо в гуманітарних галузях, де замість непорушних канонів у нас угодовство й ідолопоклонство. До чого йдемо? Камо грядеши?.. — примовк співрозмовник. — Я вірю Григору Паламі, що Бог присутній — у вигляді струму, магнетизму чи чогось іншого, нам недоступного, і хай мене вважають диваком чи збоченцем, я перебуватиму в цій вірі, поки й житиму, хоч мені вже й мало лишилося...