У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий
- Автор: Химко Андрій
- Серия: У пазурах вампіра #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-920-419-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий». Краткое содержание книги:
Пропонований ІІ-й блок «По відродженні» познайомить читача не лише з відомими літераторами Гомоном, Лебеденком, Недолею, Осьмачком та Чигирином чи акторами театру Гірняком та Добровольською, а й із метрами української поезії Малишком та Рильським (як із близько сотнею їх сучасників не тільки у столиці чи рідному місті а і в Ізюмі чи Воронежі під Харковом чи Полтавою), не лише з мирним життям черкаських виправної школи-колонії для малолітніх чи курортоуправління «Соснівка», а й із воєнними поневіряннями головного героя — на фінському фронті і при відступі Червоної армії в 1941-му аж до Дніпропетровська.
У № 2 часопису «Холодний Яр» за 2008-й у серії «Незабутні» були надруковані вибрані поезії Андрія Химка, а взагалі їх –кілька збірок («Інтими», «Ключі й кличі», «Реліквії», перекладів «З чужого поля»), які ще чекають на видання…
— А ти молодець, гарно виглядаєш, помітно поправляєшся, — гасила Варя Грицькове оторопіння. — При таких темпах тобі швидко й милиці зайвими будуть, — присіла вона на ліжко в ногах Петра.
— Мати й батько тобі кланяються, — вставив слово Гриць. — Гостинці ось передали, — взявся викладати продукти з сумки. — Програму, підручники та деякі конспекти я тобі привіз... Був на сесії, поганенько, але здав. Клава Зінько також здала, турбувалася, як ти, чому став червоноармійцем, хоча був студентом і опікуном... Мав листа від Оленки, в неї і в Лесі все по-давньому, питають, де ти і що з тобою, — приходив Гриць до себе. — Батько казали, що наших полягло півмільйона і що то не фіни, а ми напали?
— І в нас про те ж кажуть. Я при професорові не спитала тебе минулого разу, а тепер хочу знати правду, — докинула й Варя.
— Достеменно я не відаю, адже був лише на одному відрізку фронту, але сніг там був геть усіяний трупами, а санітари підбирали лише поранених... Мене врятував Аркадій...
— І П'юро там був? — здивувався Гриць.
— Санітаром на передовій.
— Лікар, а був санітаром?
— Нас відправило в діючу армію НКВД.
— То таки хто на кого напав? — не відставала Варя.
— Як сказав професор, ми, та й я пам'ятаю, як ми обійшли прикордонні слупи перед боєм... Та й півмільйона полеглих — схоже на правду, не кажучи вже про обморожених! Морози були до сорока градусів, а ми в шинельках, бавовняних кальсонах і штанях та в обмотках... Злочин — і казати тут нічого!
— Злодіїв судять за мізерні крадіжки, людиновбивць карають на смерть, а тих, що послали мільйони молодих душ на загибель, називаючи агресію патріотичним обов'язком, нагороджують, як героїв, — виказав Бойко, певне, батькову думку.
— А поранених і обморожених також не менш півмільйона буде, — долав Петро.
— Зіна Горбач написала мені листа, кланяється тобі й бажає швидкого одужання, — намагалася Варя чимось потішити хворого. — Обіцяє приїхати навідати тебе, як поталанить.
— А мені нічого не писала! — здивувався Гриць.
— Я відповідь лише нині отримала, — заступилася за подругу Варя. — Тобі також, напевне, вже написала...
Бойка цікавили армійські подробиці, тож Петрові довелося розповісти хоч коротко, що з ним трапилося.
— Армія в країні великої й неділимої сатрапії — це кузня русифікації й асиміляції етно-національної природи, в основному, інонародної молоді, формування з неї казарменного вірнопідданого опричництва. Будь-який великий, бо малих не було, монарх минулого позаздрив би непереможному сьогодні Союзові у все-агресії. Деспотія наша концтабірна і кабальна, оточена колючим дротом, який ми бачили з вагона під Петрозаводськом і Ленінградом, виправдана політбесідами з догм, які нам утовкмачували політруки в казармах. Вона — тотальний глум і визиск під багнето-бронетанковою найпрогресивнішою демократією диктатури пролетаріату. Безгосподарність, звірино-хижа безжальність, безправність мас під визиском, сваволя владців і їх цинічних органів при абсолютній безвідповідальності, експлуатація державою всього і вся, навіть богів, що слугували синодові для упокорення пастви, — Янчук визначився до кінця, викладені ним твердження були неспростовними й незаперечними.
— Мав лист від Лідуні, що їй відповісти? — запитав Гриць по змовчі.
— Що служу в армії і скоро звідомлю її про себе. Я також, дякуючи тобі за конверти, а Варі — за папір, напишу їй, і Лесі, іще комусь...
— Лідуня пише, що Леся зовсім перестала її навідувати, — не знав Гриць, як краще повідомити Петра, а промовчати не міг. — Як випишешся, ти міг би пожити трохи в нас, щоб кінцево одужати. Я приїхав би за тобою, а тато дістав би тобі безкоштовний проїзд до Черкас потім.
— Не знати, коли то буде і яким я буду, друже, — глибоко зітхнув Янчук. — А за запросини дякую, мені б дійсно не зашкодило набратися сил...
— Ти міг би і в нас пожити якийсь час, — докинула й Варя своє, сердечно жаліючи знедоленого. — Але нашим про імперію не можна говорити.
— Дякую й тобі, Варю, за добро душі! Навідуй мене частіше, як матимеш час.
— Підемо вже, а ти видужуй і пиши мені, — звівся Гриць зі стільця.
— Атож, видужуй, я тебе навідуватиму! — усміхнулася Варя, про себе подумавши, що Гриць зраджує не лише Зіні, а й товаришеві.
— Варя, друже, вважає тебе мало не генієм, а ти нам жодного вірша не дав почитати! — відступив Бойко до дверей, потиснувши руку хворому.
— Озлоблений я і зболений, не до віршів мені при постійних жиханнях у череві й попереку, що віддають і під пахви, і в голову. У мене пошкоджені диски хребта, навіть сидіння в постелі — навантаження, бо затискаються нервові волокна... Дякую вам, вітайте своїх, — звівся Петро на лікті, ледь стримуючи сльози, як гості закрили за собою двері.
Палата спорожніла, за вікном скімлив весняний вітер, скребучи галузкою в шибку. Розпач дійняв Янчукову душу, як він усвідомив сказане Грицем, як воно заграло й зашумувало таким хмелем, що годі було спинити його, і на таких дріжджах, що незмога було справитися. Обур і протест душили хворого, хоча свідомість докоряла йому, що посмів сумніватися в Лесі.
Ввечері Петра навідала оптимістична медсестра Юля, привівши із сусідньої палати старшого бійця фінського фронту, без правої руки, що нахвалявся виконанням свого патріотичного обов'язку, аж поки вона не пішла геть, а потім проклинав на чім світ стоїть і Великоросію, і її неперевершене мракобісся. За паспортом він був білорусом, а насправді — русином із Пінщини-Берестейщини з особливою українською вимовою. Від нього Янчук довідався, що скоро його мають виписати в місцевий гарнізонний полк, звідки він буде комісований, тож поїде додому до своєї Хівруні, в якої був прижився.
Боєць урешті пішов, сказавши «На добраніч!», і Петро лишився сам на сам зі своїми болями й думами... У клінічній тиші, у розпачливім неспанні, передумавши та зваживши і своє, й почуте від професора чи з навушників, він для себе кінцево дійшов висновку, що ніякою радянською владою в єдиній і неділимій уже й не пахне, бо її потоплено в крові, як УНР та ЗУНР, а рештки її продовжують нищитися в самих зачаттях. Права на всілякі свободи, що записані у найдемократичнішій конституції, існують лише на папері, а для простого смертного інонаціонала питання самовизначення й відокремлення націй від імперії, як і всі інші, — непростимий гріх, єресь і злочин. «Вождь і учитель, друг і брат...» — черговий світовий кат насправді, без жодної моралі, як і фюрер. Але вина за столітні гноблення однією нацією інших лежить не стільки на вождях, як на панівних верствах та ідолопоклонницьких середовищах із їх релігійною мораллю: «Усе від Бога нашого, в його руках та волі!..»
«Жди і вір! Вір і жди!» — згадує Янчук слова професора і з ними засинає, бачачи уві сні фронтові страхіття й жахи у морозній імлі на фінській землі...
— Доброго ранку! — вітає Петра медсестра Віра Климівна, зайшовши поміряти температуру. — Сьогодні у тебе великий день, оглядатиме тебе професор Василь Прокопович із комісією від гарнізону, то ти вже не підведи нас, покажи себе належно на милицях, адже видужуєш невпізнанно! — умовляє Янчука і виходить.
«Професор, професор» — і вдячний Янчук Данькові, і заздрить йому: як чув не раз, утікши сюди з Харкова, той ще більше прославився, хоч і живе у своєму захмар'ї, не буваючи на грішній землі, як незлобиво кажуть про нього.
— То які саме проблеми світового значення вирішуємо? — жартує, ввійшовши зненацька у палату, Віра Климівна. — Самі рани в тебе над венами, — обмацує порешечену шкіру — Проблему тіл бренних чи душ вічних і нетлінних? — питає, вганяючи тупу голку шприца у гніздо ран, прикушуючи при тому нижню губу — Слава Богу, попала! А чому, гадаєш? Завдяки вірі, — висмикує голку, притискає місце уколу спиртовим тампоном і згинає руку хворого, обдаючи його духмяністю парфумів. — А обмороженості твої, поминай, як звали, навіть рубців літ через надцять не видно буде. Не організм, а клад у тебе! — змазує рубці на ногах. — Сьогодні професор багато «фінляндців» має виписати із клініки в гарнізонний госпіталь, але ти ще лишишся, — додає й виходить з палати.