У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий

У решті спільно пережитих у палаті з професором днів Янчукова цікавість і допитливість здавалися невситимими й нескінченними, а джерело знань Михайла Ароновича — невичерпним. Після масажів Петро тепер пробував ходити на милицях, а як болі вгамовувалися, продовжував ставити професорові непересічні питання, а той — вражати слухача огромом своїх знань. Характеризуючи вождя, Крон запевняв, що «Ленін і тепер живіший всіх живих!» в образі свого послідовника — не лише як соціаліст-утопіст, а й як абсолютист і реакціонер-монархіст.

— То соціалізм, по-вашому, утопія?

— Не лише по-моєму! Наш соціалізм — це тотальна великодержавна єдинонеподільна новоімперія при доступо-прохідній і пільгово-оплатній партійності. «Пролетарі усіх країн — єднайтеся!» навколо першої московської комуністичної патріархії, фактично, інквізиторської релігії в шельмувальних догмах і засобах, заганяйтеся обманом у табірні загороди рабства, другорядності, нижчого ґатунку... Обман у малому є засадою обману в усьому!

— Хотів би почути вашу думку про Грушевського, Винниченка, Донцова, — піймав Янчук просвіт у промові професора.

— Складні вони особи... Два перших були своєрідними народниками, а третій — расистом, хоч усі в основі мали проімперське мислення. Найбільшим їх недоліком було те, що вони не вели українське суспільство, а наздоганяли його, вірили в доброго дядька, якого в реальності серед російського народу бути не могло, бо виріс рабом у столітніх неволях. А взагалі вони, як і тисячі тисяч інших, ті ж жертви ідеї визволення свого народу-раба. Ті ж бундівці, ті ж жаботинські, ті ж савенкови...

Петрова пам'ять фіксувала почуте і бентежилася ним — неясним, заплутаним, складним і незрозумілим. Він згадував прочитану за порадою Бориса статтю Грушевського «Яка нам потрібна автономія» і свої здивування з приводу того, що той велет говорив про автономію, а не про повну незалежність, наражаючись на конфлікти з Петлюрою та Донцовим.

— Грушевський те писав більш із тактичних міркувань, зважаючи на русифікованість та асиміляцію тодішнього населення, — скупо пояснив професор. — А Петлюра, як знаєш, погромів не чинив, навіть писав відозву «Проти погромів», карав отаманів смертю за їх учинення. Тавро погромника йому чіпляли червоні комісари, щоб зганьбити його і відвернути від нього євреїв, що його підтримували. Вони ті погроми навіть навмисне організовували по намові Троцького, звичайно, погоджено з Леніним. «Для перемоги революції всі засоби виправдані!» — говорив Ілліч, утямивши, що без України Росія-імперія існувати не може, адже в ній — хлібний і сировинний, трудовий і генний резерви імперності.

— Виходить, що ніякого соціалістичного суспільства в нас взагалі немає?

— Соціалізм наш, молодче, це завиті кучері на голові повії, ніщо більше! Партійні самовбивці, ожирівши, стали владарями, чванливим кланом. Вони — ярмо всенародне, а найпаче інонародне, їх підпора — садисти з вовчим оскалом у очах та злочинці із позамежною жорстокістю, їх тримає єдина партійна псевдоістина на все і вся та безодня між словом і ділом, розуміння якої карається смертю. Їхні закличні декларації до волі — абстрактні, не справжні! Волі без міри мужності й совісті в ідеології послушання й плазування... Моя партійність — трибковість у машині покорення мас, самоїдство трудової моралі, заміна її догідливістю і гнучким хребтом. Такі, як я, покликані платити внески і втілювати в життя плани партії, не вникаючи в них, не маючи сумнівів, не протестуючи проти їх спекулятивності, — говорив Крон прочулено в день прощання. — Москва нині — чорно-червона імперська анархія без святості, де панують утриманство і плюндрування всього й уся! Вожді і їх поплічники — куркулі, яких пора знищити навік, як сарану!.. Біробіджан? Резервація мого народу, циганський табір, кошара в заліссі! Там така ж автономія, як і скрізь у неділимій! Ти щасливий, що маєш батьківщину, хай і в неволі, та свою, біологічного фактору — чисельності якої великоімперія не може кінцево знищити, — примовк. — Навідай мене в університеті, як випишуть тебе звідси, може стану тобі в якій помочі, але цурайся мене в розмовах чи посиланнях при найменшій підозрі, я на обліку в пильних...

Прощалися приязно, а Янчук жалобно, бо з відходом Михайла Ароновича знову обривався ланцюг поповнення його знань, а спільна палата робилася понурою, хоча й ніби ще звучали в ній його настановні слова: «Не забудь навали наших визвольних кулеметів, танків і літаків на чужу мирну землю, як і свого невільного гріха при тому!.. Соцправосуддя ще при тобі закінчиться святом відплати, а свята простота народів заміниться обуром і помстою! Право судити ще не є правосуддям!.. Соціалізм конвеєрного потоку в табори безкоштовної робочої сили, при якому держава первинна, а людина вторинна, хоча без другої не можлива перша; аморальні закони задля тиранії владарів, кара за недонос... існувати довго не можуть! Посуди сам: „В місті Сталіне, на заводі імені Сталіна, у відповідь на звернення товариша Сталіна, ставши на сталінську вахту, робітники перевиконали план на сто сорок відсотків!“ Маячня! Як вона може довго існувати, хоч би знищила й половину народів?!»

Після виписки Крона Петро недовго перебував у жалобі. По-перше, він сливе часину ходив на милицях, хоч і допікали йому потім болі в поясниці, стегні та нозі, а по-друге, в полудень його навідали Грицько з Варею. Їх прихід був такою радістю для Янчука, що він мало не плакав від щастя. Вигляд хворого вжахнув Грицька, який ледь упізнав товариша, хоч і був попереджений Варею, — відсутність густого чуба, худоба й немічність приголомшили його.