У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий
- Автор: Химко Андрій
- Серия: У пазурах вампіра #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-920-419-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий». Краткое содержание книги:
Пропонований ІІ-й блок «По відродженні» познайомить читача не лише з відомими літераторами Гомоном, Лебеденком, Недолею, Осьмачком та Чигирином чи акторами театру Гірняком та Добровольською, а й із метрами української поезії Малишком та Рильським (як із близько сотнею їх сучасників не тільки у столиці чи рідному місті а і в Ізюмі чи Воронежі під Харковом чи Полтавою), не лише з мирним життям черкаських виправної школи-колонії для малолітніх чи курортоуправління «Соснівка», а й із воєнними поневіряннями головного героя — на фінському фронті і при відступі Червоної армії в 1941-му аж до Дніпропетровська.
У № 2 часопису «Холодний Яр» за 2008-й у серії «Незабутні» були надруковані вибрані поезії Андрія Химка, а взагалі їх –кілька збірок («Інтими», «Ключі й кличі», «Реліквії», перекладів «З чужого поля»), які ще чекають на видання…
Чекаючи професора, Петро обдумував, про що має запитати в нього, в душі тішачись, що лишається в клініці, і сподіваючись, що одерев'яніння лівої ноги, нечутливість шкіри на ній та обмеженість її рухливості минуть і нога відновиться, як запевняла його Зіна Сергіївна на масажах.
— Ти ж «експериментальний» у Василя Прокоповича, то й увага його до тебе особлива, доказом є й ця палата, яка у нас лише для обраних професором, — пояснила вона, нагодившись сказати, що масаж нині робитиме після обходу. — Василь Прокопович чи й не десяту книгу пише про хірургію хребта і спинного мозку. Там і мої зауваги будуть, адже масаж він уважає основним лікуванням після того, як нервові волокна належно зшиті, а диски вкладені... Шкода, правда, що у тебе диски ще й пощерблені, а так би за півроку повернувся в армію навіть здоровішим, ніж прийшов був до неї... А хто така Леся? — запитала раптом.
— А хіба що? — замість відповіді поцікавився Янчук.
— Ти в гарячці перед операцією говорив щось до неї і вірші читав, то професор і обізвав тебе поетом, — Зіна Сергіївна пішла до виходу. — За п'ять хвилин початок обходу, то покажи всім, що всяке каліцтво — марниця, як хворий прагне його перемогти!
— Янчук Петро Карпович, посттравматичний перитоніт, спондилолістез поперекового відділу хребта після ураження уламками, парез лівої кінцівки і раневе виснаження, — переступивши поріг палати разом зі свитою лікарів і сестер, говорив професор Данько до колеги з ромбом і символом медика у петлиці. — Добрий день! — привітав бадьоро недужого, глянувши на температурну криву. — То як самопочуття? Віра, надія й любов?
— Завдяки Вам і персоналові житиму, але в боргу і перед вами, і перед сотнями тисяч полеглих у снігах, — в озлобленні до медика з ромбом відповів Петро.
— Сподівайся, живучи, бо хто не поціновує життя, той його не вартий! Запевни нас, що всі перешкоди здолаєш упертістю й наполегливістю, — згладжував Василь Прокопович озлоблення Янчука. — Рядовий червоноармієць, нетранспортабельний поки-що, перспективний в епікризі, але з дисковими вадами, не для армії, звичайно, — підсумував він.
— В нас він комвідділку?.. Звичайно, після всього, про що мова! — згодився медик із ромбом.
— Вже не скаржишся на Зіну Сергіївну? — глузливо спитав Данько.
— Хіба я коли скаржився?
— Ну, то одужуй! — професор споважнів і повів свиту на вихід.
«Дивно, що я вже став комвідділку... І зовсім не дивно, що мій анамнез їх не цікавить, найпаче військовика, — плелося в Петровій голові. — Нетранспортабельний — це добре!» — їхати в госпіталь йому страх як не хотілося.
По обіді палату Янчука навідала якась руда дівчина, відрекомендувавшись студенткою-практиканткою і «майже лікаркою» Лаврою Клець із Богодухова. Коли вона ступила на поріг, Петро мав братися за конспекти й самонавчання, бо трохи стихли болі після масажу. Він не радів від її появи, але й не гнівався, бо самотина таки гнітила його думками про подальше нерадісне становище.
— Я буду вести дублікат історії твоєї хвороби, — сповістила дівчина. — Ти в мене другий. Мушу обстежити тебе, то дозволь послухати твої серце й легені, провести перкусію і пальпацію органів та проаналізувати рефлекси, — взялася вона ретельно й старанно до діла, як досі ніхто тут, викликавши у хворого шану й поблажливість до себе замість початкової зневаги і вже по першому контакті вселивши в нього трохи оптимізму.
Студентка запевнила Петра, що разом із Вірою Климівною та Зіною Сергіївною буде виконувати всі призначені йому процедури і проводитиме біля нього багато часу. Янчука лише ніяковило вперше почуте її ім'я, бо ототожнювалося у свідомості зі святою київською Лаврою.
— То ти, Лаврочко, справді віриш у моє видужання? Запевняєш, що ходитиму без милиць? — врешті спитав Петро після тривалої розмови.
— Не те слово, Петре! Переконана! Але коли будеш вірити, тим самим позитивно вплинувши на моє бажання сприяти тобі, та ще коли відверто доповниш анамнез, то я зможу докласти своїх скромних зусиль у допомозі тобі ходити на своїх, — відповіла дівчина.
— З мого боку все буде! Була б твоя ласка!
— Витязю! Це ж моя практика! Ти — мій підопічний, то й мої зусилля та хотіння будуть! Не лише я тобі потрібна, а й ти мені — як повітря! Говорю тобі це не позаочі. Обов'язково докладу всіх зусиль!.. Набирайся здоров'я! До завтра! — освітивши Янчука сяйвом банькатих очей і білозубою усмішкою, студентка вийшла.
Отак зненацька доля послала Петрові ще одну рятівну душу — манірну, але щиру, і він почав вірити у її пророкування, терпіти муки при масажах і після них. Лавра домоглася у професора призначення йому гарячих ванн із розтяжками й додатковими навантаженнями і вже за тиждень не возила його, а супроводила на милицях, хоч при тому він і гриз собі вуста.
Крім видимих результатів лікування, Янчук помічав і прогрес у навчанні, бо почав заведено жити за власним розкладом, чергуючи самоосвіту за програмою із прослуховуванням радіо з навушників. Правда, часто його власні переконання не узгоджувалися з почутим по радіо. Наприклад, Жовтневу революцію він розцінював, як переворот і путч, що залили Україну кров'ю й перетворили в імперську провінцію, продрозверстку розумів не інакше, як цілеспрямований голодомор рідного народу, агітаторів і чекістів розглядав, як набрідців і погромників на своїй землі, героїчну Радянську Армію, про яку торочило радіо, як про визвольну, Петро вважав агресивною, порівнюючи її із тепер сусіднім Вермахтом та співчуваючи буржуазній Польщі, що після захоплення Любліна підписала акт капітуляції. Отож, Янчук засвоював прочитане й почуте двояко: для себе, і для офіційного загалу.
Думками Петро все частіше повертався до Лаври, яка при спілкуванні все більше захоплювала його своїми непересічними знаннями й ерудицією, що при його каліцтві тепер і тут стало для нього своєрідним лекалом в оцінюванні людей, хоч було мірилом для його прихильності віддавна. «Кажуть, руді злобиві, а вони з тітунею Онисею прихильні, сердечні, щирі...»
А з навушника долинало: «Сталін — вождь, учитель, друг!» — у всіх можливих відтінках; «Дружні взаємовигідні стосунки благотворно вплинули на обопільні інтереси двох передових держав...»; «Мудра політика радянського уряду стала взірцем і для італійського націонал-соціалізму та іспанського пролетаріату в їх боротьбі з капіталістичними елементами...», і перед очима Янчука поставали чотири вожді, що вершать світом, без генія одного з яких на чолі його партії ленінців цей світ перестав би існувати.
День у день слухаючи радіо, Петро не переймався почутим, а все більше противився йому, утверджуючись у думці про його брехливість, адже факти ставилися з ніг на голову, використовувалися безпардонні підробки, як і при царських панегіриках російщині. Оспівуване вчення марксизму-ленінізму Янчук розумів не інакше, як ідеологію держави-сатрапії. «Внутрішній безстрах її не зборе без дій зовнішнього» — приходив до висновку.
Думання стало для Петра усталеним, а самозаглиблення — рятівним у процесі усвідомлення каліцтва: «Як жити далі?! Як вилікуватись і стати на ноги?! Невже не без милиць?!» І докори сумління його гризли, адже каліками вернулися з війни тисячі, а півмільйона вже тліють у землі, і осанну вдячності долі возносив, бо зберегла йому життя ціною втрати його іншими, і врешті укріплювався у вірі, що час-рятівник змінить усе на краще...
Листи до Лідуні й Лесі Петро писав марудно й вельми довго, бо сидячи, не міг, а лежачи горілиць, видавав свою немічність, що демонструвати ні сестрі, ні тим більше коханій не бажав, тож лаконічно запевняв обох, що на фронті зазнав незначного ураження і тепер швидше спочиває, як у санаторії, ніж лікується, що ні в чому не має нужди, бо усім забезпечений і що вивчає університетську програму. Написані листи пролежали під сінником-матрасом до появи медсестри Юлі, яка врешті вкинула до поштової скриньки листа до Лідуні, а лист до Лесі Петро дрібно порвав і попросив тітуню Онисю викинути до смітнички, хоч і гризся тим боляче потім.