У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий

Протягом гостювання на підставі спільного бачення актуальних політичних і давніх історичних подій налагодились задушевні стосунки Петра із Грицем — про що лише не переговорили вони між собою, вже як дорослі, роблячи при тому свої усталені висновки!

Аналізуючи факти, друзі не мали сумніву, що все теперішнє старшебратство — лише інтервентне й колоніальне, що тримається воно під чоботом Кремля за рахунок визиску трудящих і невільників-селян, експлуатації рабів-червоноармійців і всіляких «злочинців», а пнеться загарбати світ, загнати його своїми «визволеннями» в одну кошару, у свій союз. Обговорили хлопці й так звані «нордичні раси», що спаялися в анексіях-агресіях і прагненні панувати над світом. Петро з Грицем намагалися навіть відгадати, хто з навколишніх сусідів буде наступною союзною жертвою, і висновковували, що, схоже, прибалтійські держави та Румунія в Бессарабії й Буковині. Детально спинилися товариші й на аналізі домов Кремля, які лише знали, і впевнилися, що всі вони — і в минулому, й тепер — фікції, бо ніколи ним не дотримувалися і при першій-ліпший нагоді порушувалися, а відтак, недопустимі із жодною державою, в тому числі, з гітлерівською. Кінцевим підсумком розмов став вислід, що живуть вони у найкривавішій і найбезправнішій імперії на землі, що єдиний спосіб уберегтися й вижити — це буття з подвійним дном, що фанатичне марксистсько-ленінське вчення — параноя і засіб збереження імперії, яка тримається на творцях «ворогів народу», «шпигунів» і «саботажників», на пильній «державі в державі» свавільних нацьковників, дезінформаторів, терористів, комісарів і катів.

Звернули увагу Петро із Грицем і на часті возвеличення на радіо й у пресі синовбивці й несамовитого ката, розпинальника козаків і засновника Санкт-Петербурга, якого заповзято-амбітно наслідує вождь і учитель тепер. Не обійшли увагою й «Катеринин» Ермітаж та інші музеї Ленінграда, повні награбованого ґвалтом і насилом чи купленого за піт, сльози, кров і життя поневолених «єдино-неділимою» народів, а найбільше козацького роду...

Насамкінець заслужений залізничник Бойко вручив Янчукові плацкартний квиток у літерний поїзд до Черкас, а його син — мабуть, із відома матері — позичив товаришеві аж сотню карбованців із віддачею «коли зможе». Петро — у цивільному одязі й парусинових черевиках, подарованих Грицем, із аптечною штуцерною патерицею і чималим «Сидором» продуктів, із куди меншими болями в поясниці й нозі і навіть у душі, — попрощавшись та сердечно подякувавши гостинним господарям, поїхав додому.

Оксамитно-росисті царини, жовтаво-зеленаві діброви й луки, гори й вузвози відбігали в далечіні та зоряно виблискували на ранковому сонці в очах Янчука, часом перістячись від помережаних латочок квітчастих берізок, цурувань оранжевих соняхів чи вкраплень різнобарвного рясту А у блакитному небі над усім зависав ранній жайвір із дзвінкою піснею, яку пасажир чув лише з пам'яті, як молитву сонцю, теплу і світлу в повені мелосу. Зморено махали крилами, мелькаючи кватирками, сірі присадкуваті вітряки-млини подорожньому в напуття, і він ніби чув їх монотонні поскрипування-скарги серед байдужого мовчазного довкілля.

Ідилія біжучого простору, всі ті видива і сплетива, як завжди в дорозі, перекидають Петра в рідний Чигирин і у не менш дорогі йому Черкаси, чарують його уявною неперевершеністю, поки й не зводять у тихій гавані з Лесею під крепом яворів сестриної убогої, по коліна вгрузлої в землю хатини, що гріла його в жахні морози, стояла заступом від куль на фронті, згладжувала приниження й образи, кликала й манила жити мало не вмерлого його, а тепер чекає, щоб показати йому, як сходить благодатне сонце у дніпрових загравах і розбуджений зойками чайок над Дніпром просипається світ із Черкаських або Чигиринських круч, коли спостерігати із Замкової або Требної гори... Незрівнянні вони й пречудові для Янчука!

— Гу-у-у! Талди-балди!.. Гу-у-у! Талди-балди!.. — лопотять колеса, долаючи віддаль і близячи Петра до усталеного, хоч і вбогого та мученичого життя. — Гу-у-у! Талди-балди!..