У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий

Як стемніло, Янчукові згадався Дніпро — у розливі і в берегах, при світлі дня і вночі, спокійний і буйний. Побачив його яскраво, бо знудьгувався за ним: його хвилі, які знав тихими й лагідними, в уяві виступали збурено-грізними, як гриви над здичавілими кінськими табунами, що неслися у дикому бігові, темно-зелені, вони били в груди берегів, підмивали й поглинали їх, звалюючи вирвані брили в запінені каламуті, як жертву в одвічному двобої. Почув Петро й уявний хлюпіт Славути, утихомирено-лагідного, ніби аж ласкавого, що полоще рінь берегів, оступаючись і збігаючи... Вічна суперечка води і тверді, оспівана генієм Тараса «на нашій не своїй землі»!

Усамітненому Янчукові вчувався зойк рідного краю, що століттями проводжав кращих і обдарованіших, які не споганили в собі людської гідності, тернистими шляхами до Петропавлівок, диких Сибірів і виморожених Півночей. Йому ввижалися міріади обірваних життів, гори людських тіл, моря пролитої крові, ріки виплаканих сліз — плетива трагедій і катастроф, відчайдушні зойки лих і жалюгідні ячання радостей. І над усім — в усі століття! — сонце надій...

Тим часом по радіо розказували про «Слово о полку Ігоревім», причому лише стосовно Росії. «Хоч її і близько не було при його написанні, це не зашкодило їй присвоїти собі успадкування історії Київської Русі, як єдиноправному її продовжувачеві, — роздумував Петро. — Це ж завдяки „Слову“ ми ще живемо і мислимо власними образами й категоріями, хай і деформованими асиміляцією й русифікацією. Тільки рідне слово виділяє й індивідуалізує особу й націю, тільки в ньому сутність, єство і сила народу! Умре воно і згинуть його носії „аки обри“»! — звертався Янчук до уявних слухачів. — О люди рідні! Скільки вас за століття одурено, ошельмовано, нацьковано і знищено, а скільки загнано батогом і пряником у неволі! Ви, розписані Основ'яненком, буджені Драгомановим, вивернуті Грибоєдовим і сонмом інших, «камо грядеши»?.. Животіння і скніння пережовує вас бездуховністю, як жуйку, повертає у неволю казарм, таборів і тюрем, гризе вогнищами оярличених міжусобств і розбрату, точить іржею й шашелями нацьковів, стинає й калічить кулями, знесилює злиднями, нуждами та кайданами у невільній праці серед надщедрих дородів і багатств, заливає очі солоним потом і гіркими сльозами при постійній здачі свого життєвого блага насильникові... І несть кінця тому і краю!.. І живе та множиться утриманство й паразитизм, плюндрування та нищення душ людських і природи під щупальцями спрута для подальших нацьковних загарбань уже і світу... — уявляв Петро свою Україну. — Казковий краю під знавіснілою неволею! Буйний пишнотами, щедрий дорідністю, багатий ресурсами, великий трудолюбивим і моральним людом, безмежний шмате землі, на якій аборигени стали псевдогосподарями в непосильно тяжкій, безперервній, визискливій і рабській праці! У тямку, в душі і в очах у них — неволя, наруга і страх під сваволею, глумом і паполомою догм про рай у багатстві. Нащадки їх — раби, що вже не знають дідів і всього сущого при них, навіки позбавившись пам'яті...

Перед очима Янчука поставала, ніби міраж, рідна земля, з віхтюватими слупами димів над присадкуватими й похиленими, ніби також пригнобленими хатками, поміченими строкатими цятками скляних віконець на ранковому сонці. А між ними — пориті ярами й байраками хвилясто-смугасті запашні до запаморочливості косогори та століттями настоювані на чебрецях і васильках пагорби й узвози під блакитним небом і Чумацьким Шляхом. Зморений, але напоєний отим рідним видивом Петро засипав із думкою про нещасних Білорусію, Новорусію, Чорнорусію, Червонорусію і Слобідсько-русію, штучно й підступно розділених у різночассі, щоб легше було, нацьковуючи, володіти чисельним у розбраті народом...

Марячи, Петро ніби бачив лакиз, посіпак і опричників, що славили їх високопревосходительства та велико-імперський «живот» єдиної і неділимої, утробу ненаситну й жадібну ще від синодо-престольних калит і грозних, філаретів і никонів, пишно багряну від крові пригноблених жертв поневолених народів — навсебічних сусідів під знавіснілими наругами вівтарів, що оголювали царя-сатрапа над ім'ям Божим, ганьблячи честь і гідність, долі й високі пориви, надії та мрії «неугодних» при одвічному їх захланстві анексичною старшебратською загребущою рукою... Очі імперських деспотів і на грядочках сусідів-невільників завжди бачили жаскі опудала незалежності-самостійності, а їх зміїні язики сичали про неї, як про скверну та єресь, тавруючи «зрадників», іменуючи поневолення «раєм»...

Уява малювала Янчукові образ сучасного Експансія Анексійовича Мизамирова, що «на прохання трудящих» прагне звільнити вже й Фінляндію від волі й незалежності, щоб і чутка зникла на землі про фінів, естів і карелів, як зникла про багатьох інших, навічно «добровільно приєднаних», якими Московія зажувала свої хмільні перемоги, позбавивши світовий ланцюг людства численних ланок... Тепер деспотія не анексує, ні, а чекає сприятливого моменту, коли при наявності колабораціоністів та маріонеток можна укласти будь-які домови будь-із-ким: кота з мишами, вовка з ягнятами чи кози з капустою! Наївний світ розпізнає обман, та буде запізно... І тоді горе переможеним! Їх везуть у вагонах-телятниках у забісся імперії освоювати загарбані нею окраїни. «Хлі-і-і-бця! Ї-ї-ї-сти! Га-а-а-ми!» — молять у голодних матусь діти в дорозі... Петро аж пробуджується від отих дитячих молінь, що вертають його до спогадів про почорнілі роздуті трупи, які чадіють від смороду, від яких тхне смертю, до яких нікому немає діла, бо в живих животіє лише німа байдужість! Хто й коли, чим і як компенсує українському народові втрати в отому розбійному геноциді й піратському злочині віку!? І чи спокутує вину?.. Такі злочини над народом не можуть лишатися не викупленими!