Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)

24 травня О. Вехтер оголосив також про проведення в дистрикті реформи з реприватизації земельних угідь площею меншою ніж 20 га. На думку німців, реформа мала заохотити українську молодь до вступу до дивізії, оскільки передбачала парцеляцію вільної землі поміж українцями. Утім, як зазначали представники польських підпільних структур, усі неповернуті полякам земельні наділи місцева окупаційна адміністрація планувала розподілити не стільки поміж українськими селянами, скільки передати їх у власність «заслужених» німців. Про відсутність будь-яких проукраїнських тенденцій в німецькій політиці яскраво свідчила також відмова окупаційної влади задовольнити вимогу українців про відкриття нової гімназії в Золочеві[401].

Ставлення українського селянства та інтелігенції до справи формування дивізії було не однаковим. Селяни негативно сприйняли факт створення подібної військової формації. Коли поширилася чутка про примусове включення до її складу працівників будівничих військ (Baudienst), сільська молодь масово з них дезертирувала. Серед 83 тис. осіб, які добровільно подали заяви на вступ до дивізії, медкомісія відібрала лише 21 тисячу. У багатьох місцевостях Галичини 90% тих, хто добровільно зголосився, становили молоді чоловіки, яким загрожувало вивезення до Німеччини.

Інтелігенція до вербування українців у військо поставилася прихильно, вважаючи позитивним явищем саму можливість отримати зброю. В українському щоденнику «Краківські вісті» від 9 травня 1943 р. Дмитро Паліїв стверджував, що зі створенням дивізії «Галичина» повторюється історія українських Січових стрільців з 1918 р., але у кращих стартових умовах і за підтримки більш організованого та національно свідомого народу[402]. Через нестачу офіцерів отаман військ УНР А. Лівицький дав згоду на залучення до дивізії колишніх військових петлюрівської армії, а митрополит А. Шептицький — на призначення капеланів.

Першим серед охочих воювати у складі дивізії був голова УЦК професор В. Кубійович. Він також пов’язував формування дивізії з військовими традиціями, що завжди, як він підкреслював, зберігалися в українському суспільстві і були започатковані ще за часів існування дружин київських князів та козацтва[403]. Через рік у тих самих «Краківських вістях», у статті, написаній з нагоди святкуваня першої річниці дивізії, Кубійович скаже про те, що її створення було виявом не стільки сентиментально-патріотичних почуттів, скільки тверезого політичного розуму українського народу. Як зазначатиме голова УЦК, «Українське суспільство вірило, що прийде час, коли воно привітає бійців дивізії як переможців та героїв. Для тих, хто склав іспит і витримав дивізійний вишкіл, історія залишила велике призначення, а саме засвідчити перед усім світом не лише словом, але й збройним чином волю українського народу стати повноцінним членом і співтворцем нової Європи»[404]. Кубійовича підтримуватиме інший український автор, який у щоденнику «Львівські вісті» підкреслюватиме, що, «створивши дивізію, український народ Галичини склав іспит на свою політичну дозрілість»[405].