Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)

Відзначимо, що подібні аналітичні довідки разом з оцінками, що відображали реальний стан речей, містили також твердження, які суперечили, наприклад, звітам про ситуацію на окупованих землях радянських партизанів[389].

Дуже цікавою є також оцінка діячами Делегатури польського уряду діяльності ОУН на території Радянської України. На їхню думку, тамтешнє населення майже повсюдно зустріло галицьких емісарів «з подивом, недовірою або навіть з неприязню». В аналітичній довідці підкреслювалося, що: «...націоналісти протягом короткого часу переконалися у тому, наскільки їхні уявлення не відповідали побаченому. З’ясувалося, що двадцятирічна радянська окупація надзвичайно глибоко (глибше, ніж гадали не тільки українці, але й представники інших західноєвропейських народів) «переорала» світогляд української людності, яка перебувала під совєтським правлінням. Націоналізм, репрезентований ОУН, був чимось таким, що місцеве населення не хотіло, а можливо, було нездатне зрозуміти. Ґрунт, на який на тій території натрапила ОУН, виявився безплідним, а на його обробіток бракувало часу»[390].

У зв’язку з існуючими розбіжностями у поглядах на вирішення української проблеми як серед діячів самої Делегатури польського уряду, так і поміж політиками і військовими та з метою координації національної політики восени 1943 р. при Головному делегаті польського уряду Янові Янковському («Соболь») було створено Національну раду (криптонім «Згода»). Сталося це вже після того, як німці заарештували попереднього Головного делегата уряду Яна Некалкевича («Юліанський») і коменданта АК генерала С. Ровецького, після того, як подав у відставку через непослідовність та нерішучість уряду у проведенні політики щодо українців командувач Львівського регіону АК генерал К. Савицький. Усі вони, незважаючи на відмінності у поглядах на вирішення української проблеми, ставилися до неї досить серйозно.

Нові люди, що посіли посади коменданта АК — генерал Тадеуш Коморовський — і командувача Львівського регіону — полковник Владислав Філіпковський, так само, як уже згадуваний Головний делегат уряду Янковський, не вважали українську проблему за одну із першочергових. Це пояснювалося як поганою обізнаністю цих діячів з українськими справами, так і тим, що після розриву Москвою в односторонньому порядку у квітні 1943 р. дипломатичних відносин з польським емігрантським урядом через «катинську справу» і у зв’язку з наближенням до довоєнних земель Речі Посполитої Червоної армії, першочергове значення поляки почали надавати польсько-радянським відносинам.

Однак у Національній раді, у Варшаві, точилися запеклі дискусії з приводу того, як ставитися до українців. Підкреслимо, що погляди того чи іншого польського політика або військового в цьому питанні значною мірою залежали від того, звідки він походив — з Центральної Польщі чи зі «східних кресів», а також від того, яких він був політичних переконань. На проведенні жорсткої політики щодо українців наполягали вже згадувані керівники Східного бюро і Східної секції націоналісти Звежинський і Яроцький, представник цих двох органів у складі Національної ради і також член СН Станіслав Желінський, діячі львівської окружної Делегатури Владислав Свірський («Рись», «Ришард»), Болеслав Стахонь («Рудавський») і сам львівський делегат уряду Юліан Чижевський («Ожехович»), які постійно переказували зі Львова до Варшави інформацію, що торкалася українських справ, або навіть передавали до Східного бюро і секції реферати на українську тематику.