Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)
- Автор: Ільюшин Ігор
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Києво-Могилянська Академія
- Жанр: История
Электронная книга - «Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)». Краткое содержание книги:
Чи були одностайними у своїх поглядах на вирішення української проблеми представники тих польських політичних партій, які намагалися підтримувати у своїх лавах дух демократії та шанобливого ставлення до національних меншин? Переконані, що відповідь буде заперечною. Спробуємо довести, що у підходах до українських справ партійних діячів центральних та крайових (тобто тих, що були на «кресах») організацій існували серйозні розбіжності. Але спочатку скажемо про загальні уявлення про українство, поширені в тій чи іншій польській політичній партії. У цьому плані показовим є рапорт співробітників Бюро інформації і пропаганди про позицію польських політичних угруповань в українському питанні, представлений у травні 1943 р. Головному командуванню АК. Серед розмаїття думок та поглядів, яке існувало в польських політичних колах щодо врегулювання зазначеного вище питання, діячі БІП виділяли три основні напрями:
1) Цілковите заперечення існування в польському суспільстві такої проблеми, як «українська» і категорична протидія будь-яким проектам створення незалежної України. Подібна позиція була характерна для політичних партій націоналістичного спрямування (Стронніцтво народове (СН), Шанець, Конфедерація народу). Представники цих партій наполягали на проведенні політики «eksterminacji» (у перекладі з польської мови цей термін означає вигнання або винищення. — І. І.) українства, зокрема шляхом примусового переселення українців за межі Польщі.
2) Вирішення проблеми української меншини в рамках польської державності із зрівнянням українців у правах з поляками на засадах «рівні права — рівні обов’язки». Цієї концепції дотримувалися представники таких партій: Стронніцтво людове (СЛ), Стронніцтво праці (СП), Вольношч-рувношч-неподлеглошч (ВРН), Обуз польські вальчонцей (ОПВ), Конвент організацій неподлеглошчових (КОН), Польська вальчі (ПВ) і навіть націоналістично-імперіалістичної групи «Меч і плуг».
3) Надання українській меншині в Польщі «національної автономії». Цю програму поділяли Польські соціалісти (ПС) і Стронніцтво демократичне (СД). Представники СД виступа-ли з пропозицією про утворення у складі єдиної держави польського й українського кантонів.
Жодна з політичних партій Польщі не вдавалася до розробки конкретних планів урегулювання українського питання. Серед поляків була поширена думка про те, що подібні плани значною мірою залежатимуть від принаймні таких обставин:
1) форми державного устрою нової Польщі та її становища як у балтійсько-чорноморському просторі, так і Європі загалом.
2) подальшої долі Радянської Росії і вирішення питання, чи постане після війни незалежна Україна.
3) здібностей українців у справі державотворення у переломний для них період.
Автори рапорту з відділу БІП ГК АК підкреслювали, що, незважаючи на значні розбіжності у поглядах на вирішення української проблеми, чимало польських політичних угруповань схильні вірити у те, що незабаром з’явиться незалежна Українська держава, яка твердо спиратиметься на Польщу[395].
Звернімо увагу на те, що згаданий вище документ було підготовлено у Варшаві. А тепер ознайомимося з тезами з українського питання від серпня 1943 р., авторами яких були представники тих само партій — ППС (ВРН), CЛ, СН і СП — лише з тією різницею, що діяли вони у Львові. Як зазначалося у пропозиціях членів спільної комісії чотирьох найвпливовіших партій Львівського регіону: «З метою радикального вирішення українського питання і тим самим задля усунення головної перешкоди на шляху до розвитку приязних польсько-російських відносин належало прагнути до укладення з Росією (або з Радянською Україною) угоди про примусовий обмін української людності з південно-східних земель Польщі на поляків, які мешкали в Росії».
Цікавою є та обставина, що представники ППС (ВРН) виступали проти концепції примусового переселення українців зі Східної Галичини та Волині до СРСР, оскільки вважали, що її висунення дасть привід Москві в черговий раз звинуватити Варшаву у порушенні прав української меншини в Польщі і домагатися цих територій для себе. На їх думку, примусовий обмін населенням міг би відбутися лише за умови добровільної згоди сторін на такий обмін і у разі встановлення «компромісної» лінії кордону.
Далі діячі СН і СП наполягали на тому, що якщо польсько-російську угоду про обмін населенням не вдається укласти або якщо угоду з будь-яких причин не буде цілком реалізовано, то польська політика в українському питанні буде проводитися таким чином, щоб зрештою поляки становили на всій південно-східній території Польщі (в усіх воєводствах, повітах і гмінах), за винятком гірського (карпатського) паса, 75% від загальної кількості тамтешнього населення. Досягти цього пропонувалося шляхом переселення української людності зі сходу Польщі у центральні та західні райони, а також сприяючи еміграції українців до інших європейських країн[396].
395
AAN. Raport «Stanowisko ugrupowań politycznych w kraju wobec sprawy ukraińskiej» z 27.V.1943 r. — Sygn. 202/III/10. — K. 1–4. Діячі чотирьох найвпливовіших польських політичних партій — СН, СЛ, СП, ППС — 22 жовтня 1943 р. оголосили в Лондоні декларацію, у якій визнавали необхідність зрівняння у правах з поляками представників національних меншин на засадах «рівні права — рівні обов’язки», однак водночас підкреслювали необхідність «збереження непорушності східних кордонів» / AAN. Deklaracja polskich stronnictw politycznych ogłoszona publiczne w Londynie w dniu 22.X.1943 r. — Sygn. 202/III/125. — K. 73.
396
AAN. Tezy o kwestii ukraińskiej uchwalone przez komisję wspólną krajowych polskich stronnictw politycznych z sierpnia 1943 r. — Sygn. 202/II/70. — K. 31–37.