Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)

3) Надання українській меншині в Польщі «національної автономії». Цю програму поділяли Польські соціалісти (ПС) і Стронніцтво демократичне (СД). Представники СД виступа-ли з пропозицією про утворення у складі єдиної держави польського й українського кантонів.

Жодна з політичних партій Польщі не вдавалася до розробки конкретних планів урегулювання українського питання. Серед поляків була поширена думка про те, що подібні плани значною мірою залежатимуть від принаймні таких обставин:

1) форми державного устрою нової Польщі та її становища як у балтійсько-чорноморському просторі, так і Європі загалом.

2) подальшої долі Радянської Росії і вирішення питання, чи постане після війни незалежна Україна.

3) здібностей українців у справі державотворення у переломний для них період.

Автори рапорту з відділу БІП ГК АК підкреслювали, що, незважаючи на значні розбіжності у поглядах на вирішення української проблеми, чимало польських політичних угруповань схильні вірити у те, що незабаром з’явиться незалежна Українська держава, яка твердо спиратиметься на Польщу[395].

Звернімо увагу на те, що згаданий вище документ було підготовлено у Варшаві. А тепер ознайомимося з тезами з українського питання від серпня 1943 р., авторами яких були представники тих само партій — ППС (ВРН), CЛ, СН і СП — лише з тією різницею, що діяли вони у Львові. Як зазначалося у пропозиціях членів спільної комісії чотирьох найвпливовіших партій Львівського регіону: «З метою радикального вирішення українського питання і тим самим задля усунення головної перешкоди на шляху до розвитку приязних польсько-російських відносин належало прагнути до укладення з Росією (або з Радянською Україною) угоди про примусовий обмін української людності з південно-східних земель Польщі на поляків, які мешкали в Росії».

Цікавою є та обставина, що представники ППС (ВРН) виступали проти концепції примусового переселення українців зі Східної Галичини та Волині до СРСР, оскільки вважали, що її висунення дасть привід Москві в черговий раз звинуватити Варшаву у порушенні прав української меншини в Польщі і домагатися цих територій для себе. На їх думку, примусовий обмін населенням міг би відбутися лише за умови добровільної згоди сторін на такий обмін і у разі встановлення «компромісної» лінії кордону.

Далі діячі СН і СП наполягали на тому, що якщо польсько-російську угоду про обмін населенням не вдається укласти або якщо угоду з будь-яких причин не буде цілком реалізовано, то польська політика в українському питанні буде проводитися таким чином, щоб зрештою поляки становили на всій південно-східній території Польщі (в усіх воєводствах, повітах і гмінах), за винятком гірського (карпатського) паса, 75% від загальної кількості тамтешнього населення. Досягти цього пропонувалося шляхом переселення української людності зі сходу Польщі у центральні та західні райони, а також сприяючи еміграції українців до інших європейських країн[396].