У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий
- Автор: Химко Андрій
- Серия: У пазурах вампіра #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-920-419-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий». Краткое содержание книги:
Пропонований ІІ-й блок «По відродженні» познайомить читача не лише з відомими літераторами Гомоном, Лебеденком, Недолею, Осьмачком та Чигирином чи акторами театру Гірняком та Добровольською, а й із метрами української поезії Малишком та Рильським (як із близько сотнею їх сучасників не тільки у столиці чи рідному місті а і в Ізюмі чи Воронежі під Харковом чи Полтавою), не лише з мирним життям черкаських виправної школи-колонії для малолітніх чи курортоуправління «Соснівка», а й із воєнними поневіряннями головного героя — на фінському фронті і при відступі Червоної армії в 1941-му аж до Дніпропетровська.
У № 2 часопису «Холодний Яр» за 2008-й у серії «Незабутні» були надруковані вибрані поезії Андрія Химка, а взагалі їх –кілька збірок («Інтими», «Ключі й кличі», «Реліквії», перекладів «З чужого поля»), які ще чекають на видання…
Янчук услухався в навушники, де йшлося про героїчну перемогу над білофінами, що просять миру, але продовжують спротив, тож доблесні радянські війська героїчно подавляють їх, закріплюючи успіхи по всьому фронту. Говорилося і про переговори з буржуазними урядами Прибалтійських держав, робітничий клас і селянство яких борються за приєднання їх до Союзу, як і молдавани й українці в румунській Бессарабії. Почуте підказувало Петрові про явні агресивні наміри „вождя народів“, хоч конкретно він, звичайно, нічого не знав. Слухання перервалося, яку палату зайшли тітуня Онися з незнайомою дівчиною. Спершу підійшовши до професора, дівчина заговорила з ним.
— Я медсестра, звуся Юлею, чула, що в гарячці ти читав вірші. Хто ти? — світилися її чорні, ніби наглянсовані, блискучі й райдужно-веселі очі. „У таких і злоба виглядатиме ласкою“ — висновкував хворий.
— Фельдшер... і студент університету.
— А кажуть, ти поет, читав професорові вірші? — очі її робляться здивованими.
— О-о-ох! Якого університету й факультету? — повернувши голову до Янчука, запитує новий однопалатник. — Приємно чути, — вмовкає.
— Може, маєш яке прохання? — помовчавши, довірливо питає Юля.
— Та маю, звичайно... В Лисках у мене товариш, а в музичній школі знайома — Варя Чмих.
— Чи вони знають, що з тобою?
— Не знають. Написати б...
— Полежи, я зараз, — Юля побігла за папером і олівцем.
— Бо-о-о-жесь-ке дів-чи-и-и-сько, — видушує крізь стогін професор.
— Про неї всі так тут кажуть, — додає тітуня Онися й виходить із палати, поливши квіти на вікні.
— Кажи, як твій товариш у Лисках пишеться, і яка його адреса, — починає записувати Юля. — Гаразд, Грицькові сьогодні ж на чергуванні напишу, а Варю навідаю завтра та попрошу прийти до тебе. Вона твоя наречена?
— Подруга Грицевої нареченої.
— Даруй, мені пора заступати на чергування. Навідаю тебе завтра, як поговориш із Варею, — відступає Юля до дверей. — Аби, професоре, до завтра, будь ласка, всі болі перестогніть, — обдає обох райдугами очей і зникає за дверима дівчина.
У світлій і чистій кімнаті ніби темніє після цього, хоча шибки широкого великого вікна світяться списаними морозом квітами й павичевими хвостами. У Петровому навушнику шкварчливо звучить музика, а в животі, попереку й нозі смикає дужче, та в душі його вже викушкується радість, адже і Гриць може його навідати, і Варя напевне прийде, а відтак він буде жити! Шкода, що Юля не попросила Гриця привезти паперу й конвертів, бо ж за якийсь тиждень-два, як запевняє масажистка Зіна Сергіївна, він таки зможе сидіти, а отже, й писати.
— Добривечір, професоре! — несподівано перериває Янчукові міркування поява Василя Прокоповича, що спиняється біля ліжка напарника по палаті. — Підсилилися болі, друже, та це тимчасово. За два-три вже пробуватимете ходити, а за тиждень уже й лекції свої читатимете, забувши і про апендикс, і про клініку та прикрощі, що спіткали вас у ній, — підбадьорює недужого.
— Спасибі, колего, за обнадійливі слова, але, вибачте, цікавий знати, чому ті болі ніби підсилюються?
— Цілком нормальне явище! Після припинення дії наркозу — неодмінне. Видужуйте й будьте здорові! — переходить до Петрового ліжка. — А ти тепер маєш упевнену надію на довге й повноцінне життя, хіба протягом деякого періоду з милицями!
— Дякую, професоре, дуже сердечно! Але я і в гарячці не полишав надій!
— Нічого дивного! Тепер твій статус цілком задовільний, а на Зіну Сергіївну не нарікай, то я їй наказав катувати тебе щодня, щоразу збільшуючи муки, — помацавши пульс, пішов до дверей. — Доброї вам обом ночі! — побажав від порога і зник у дверях.
Знаючи, що із кишківником у нього все більш-менш ясно, Петро турбувався тепер пошкодженням спинномозкових дисків, які навіть Зіна Сергіївна щадила при масажі... Янчук намагався не стогнати, хоч те й давалося йому нелегко, особливо при постійних стогонах сусіда-професора. Щоб якось відволіктися від безперервних болів, що особливо загострювалися після масажів, він силкувався глушити їх спогадами чи заглибленням у зміст радіопередач.
Слухаючи про сфери Дантового пекла, що стали світовим мірилом, Петро думав про те, що життя в новоімперії значно важче в порівнянні з ним, бо про жодні надії тут і мова не йде, бо навіть плекання їх є злочином!
Почувши про досягнення великих: Фарадея у віці 20 років, Ліннея у 24, Ньютона у 25, Гельмгольца й Майєра у 28 та інших, — задумувався над тим, що ж зробив він у свої за 20, і проаналізувавши, розумів, що похвалитися йому нічим, навіть скинувши частину вини на голодомор та фінський фронт. „Лежатиму тут, очевидно, ще довго, тож мушу через Гриця дістати програму і при першій же можливості продовжити навчання!“ — твердо вирішував для себе найважливіше.
„Республіка не має потреби в дослідах учених!“ — відповіли Лавуаз'є кати», — чує Янчук по радіо і ловить себе на асоціації зі своєю республікою, що не має жодних прав і на найменше рішення, не погоджене з Москвою. Облудне законодавство і колись панувало жаским злочином, і тепер богує, і мабуть, буде жити аксіомою в майбутньому, глушачи всякий оптимізм.
«Недарма велет Бігла стверджував, що життя є сукупністю всебічних дій проти смерті», — міркує диктор, і Петро особливо гостро розуміє свою протидію поневірянням та животінням протягом усіх попередніх років.
«Поет Лукрецій і філософ Емпедокл провістили ідею природного добору між усім живим», — твердить диктор, а Янчук подумки згоджується: «Хвала миті, що осіяла геніїв!.. Ми вибираємо і нас обирають — за вродою, силою, кмітом... У людську суть природою закладена першооснова: дати кращих за себе нащадків і лишити їм велич свого духу для продовження людства у віках і тисячоліттях!»
Приходить дрімота, та шпигання переборюють її, й у голову лізе всяка всячина — тісниться, але й відволікає та загаює час... Життя закладене в код обох статей, вони створюють рід, зачавши, родивши, виростивши і помноживши собі подібних, фізично й духовно, отож, саме вони — найсвятіша основа природи!.. «Береженого Бог береже», «Моя хата скраю», «Живий живим живе» — висновки природні, бо інстинктивні... Кажуть, «Пізнай себе сам!», а як, коли не наділений умінням бачити себе збоку, сам себе від себе відключити?!. Знання також приходять запізно, та й не знання, а здогадки, як стверджував ще великий Ньютон: «Самому собі я здаюся всього лише хлопчиком, який грається на березі океану, вишукуючи камінець, більш барвистий, ніж інші, і це при тому, що перед ним лежить абсолютно недосліджений океан істини.»
Болі, смикаючи, дошкуляють Петрові, а ще й напарник стогне і дратує його, тож нічого не лишається, як нарікати подумки на Зіну Сергіївну, що сьогодні була до нього особливо безжальною при масажуванні ніг: «Ти їй, хоч і розірвись, кричи, а вона своє чинить!» — не знає, чи клясти, чи хвалити масажистку.
Близиться північ, у навушнику шкварчать останні вісті: «Радянсько-фінляндський конфлікт розв'язано!» — Нічого собі конфлікт! — «Ведуться взаємовигідні обміни думками в області економіки... Фінляндія не буде брати участі у ворожих до Союзу коаліціях.» — Ніби вона її брала до «конфлікту»?!. Гнів і осуд вождя й уряду повнять Янчука так, що він більше слухати тих вістей не може! «Повні облуди, тенденції й шельмувань! Як можна називати конфліктом оте смертовбивство при сорокаградусних морозах?! Оте людожерство й самоїдство?!. А про Маннергейма ні слова!.. Цинізм, підступність і підлість замість жалоби за полеглими й каліками... У фінів, звичайно, траур, бо — вже вкотре! — втратили шмат рідної землі!»
Якийсь комдив розпинається про героїзм Радянської Армії, захлинаючись радощами і за кожним реченням повторюючи ім'я Сталіна, Янчук же вбачає в тому безмежність цинізму й божевілля, згадуючи слова Леся Гомона перед від'їздом на Сумщину: «В них або ти бог, або ніхто! Середина не для них! Ніде на землі не було стільки властолюбців, самочинців, тиранів і деспотів, як у них, всі інші — від Нерона до Гітлера й Муссоліні — пігмеї проти Леніна-Сталіна, яких російщина пристебнула до Маркса-Енгельса, зробивши іконою!..» — «А таки так! Бр-р-р! Вісті знову у сім поверхів повторюють про велич Коби! Параноя! Холуї, хами, лакизи — раби деспота!.. А як же?! В тіні Маркса-Енгельса-Леніна, під серпом, молотом і червоною зіркою вони паразитують при престолі, намісники, і несть їм числа, проклятим!.. Великий друг, батько, вчитель, вождь, геній, творець епохального вчення?! — Душогуб насправді! Недолюдок! Інквізитор! Катюга! Мракобіс! Будь проклятий навіки!..»