Коротка історія семи вбивств
- Автор: Джеймс Марлон
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-679-508-7
- Переводчик: Анатолий Хливный
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Коротка історія семи вбивств». Краткое содержание книги:
Книжка здобула Букерівську премію 2015 року і викликала бурхливу реакцію читачів та літературної критики.
УВАГА!
Текст книжки містить фрагменти, пов’язані з сексом, насиллям та розповсюдженням і вживанням наркотичних речовин! Містить ненормативну лексику! Не рекомендовано особам до 18 років!
Перекладачі намагалися максимально передати специфіку живої мови персонажів.
Цей хтось нібито залишить автівку з багажником, набитим по зав’язку зброєю, а їм треба буде тільки її звідти вийняти й учинити шарварок на території ННП, після чого дула вони можуть забрати собі. Як завжди, «Венг-Ґенг» радитися ні з ким не стала. Ці жевжики почали мислити з розмахом, бо той, хто їх інформував, мав зв’язки в оборонному відомстві. Їм навіть пообіцяли реальну роботу на пристані, пов’язану переважно з охороною, де б вони змогли пускати в хід свої волини.
У Джемдауні ніхто нічого не робить без передоплати, але ця банда погоджується навіть на це. І ось рано-вранці в землі «Венг-Ґенга» приїжджають два армійські санітарні фургони — й забирають чотирнадцять пацанів. Ці два фургони їдуть від Західного Кінгстона на схід, повз Порт-Гендерсон, через міст, минаючи чотири пляжі Портмора, і вгору схилом пагорба. На під’їзді до Ґрін-Бею водій каже їм вийти з фургона і чекати прямо тут. Мовляв, скоро сюди повинна прибути ще одна вантажівка, уже зі зброєю, — і ніхто з них навіть не пригадує, що раніше йшлося про легковик, а не вантажівку. Тож та братва дивиться і чекає. Підходить якийсь армієць і забалакує з головним з них. Вони удвох відходять у чагарі, і раптом інші чують постріл — як на старті перегонів. І тут таке зчинилося!
З кущів повертається той армієць і з відстані починає стріляти. Ще один солдат біжить на хлопців з автоматом, стріляючи на ходу, і в той самий момент з укриття в чагарнику взагалі починає торохтіти кулемет — ратататататата — наче на війні. Один хлоп кидається навтьоки, та його наздоганяє куля ще одного армійця і зносить півчерепа; ще один тікає чагарями, які деруть йому шкіру впродовж усього шляху до моря. П’ятеро вбито, кількох поранено, один чи двоє пірнають у море, де їх рятують рибалки. Решта розпорошується. Потім той армієць з’являється на телебаченні й каже, що ті хлопці опинилися на полігоні під час навчальних стрільб. А міністр у телевізорі та через радіо заявляє: «Серед убитих у Ґрін-Беї святих не було». За три дні до концерту ми виходимо з протестом проти того, що люди в гето досі їдять і серуть в одному місці. У відповідь фараони з Вавилону чинять розгром у гето і вбивають трьох, зокрема одну жінку. І той же міністр заявляє: «Якщо цього року загине хоч один полісмен, тих, хто його вбив, відловлюватимуть, як собак».
Багатьом доведеться постраждати. Багатьом доведеться загинути. Перший тиждень у буцегарні Вавилону мене били безперестанку. Ніякої інформації вони з мене не вичавлювали і стукачем не намагалися зробити. Вони просто по черзі били, щоб показати, хто тут справжній господар. Поодинці ніколи не приходили — після того першого разу, коли до мене завітав один герой, якому я завалив по яйцях так, що ті влетіли в його мозок. Відтоді вони вже заявлялися по двоє, по троє, а то й по четверо. Немов змагалися між собою: від кого я завию першим, той і виграв. Імена перших трьох я дізнався — Вотсон, Ґрант і Невіс. Вони прийшли крадькома, пізно вночі, але ж я почув, як дзенькнули відчиняючись двері. Заходять вони — і гайда мене молотити кийками. «Це тобі за Родерика, — сказав один. — І за його вдову». «Якщо пришиєте мене, то знайте: хтось із вами за мене поквитається», — сказав я їм і виплюнув кутній зуб (він у мене все ’дно був зіпсутий). Після цього фараони приходили до мене мало не щоночі, цілий тиждень, і завжди найбільшим гадом виявлявся хтось із тієї трійці.
Останньої ночі явилося четверо: двоє пригасли моє обличчя до підлоги, що смерділа моїми власними сцяками. У згорнутий рушник вони поклали брусок мила і по черзі лупили мене, приспівуючи: «Раз, і два, і три, й чотири! І навіщо тебе вчили?» Мене це лайно почало втомлювати, тож я сказав: «Ґранте й Невісе, відваліть від мене, поки я не розійшовся». Вони спершу були вражені, що я ’наю їхні імена, а потім розлютилися ще дужче. За два дні обидва попросили кількаденний відгул. Ґрантова дружина, схоже, повністю втратила ліве око, а в Невісового сина зламані рука й нога. Невіс прийшов до мене в камеру зі словами, що вб’є мене власноруч. А я йому сказав, що його сина мені дуже шкода, але турбуватися йому слід не про нього, а про тринадцятирічну дочку, а точніше про її дівочу пліву, яку може порвати не той, хто треба. Завжди смішно бачити, як чорний чоловік стає білим. Коли мене нарешті випустили в загальну зону, де вже чекали мої люди, ті зустріли мене похмурим мовчанням. Я подумав був, що це через новини про Невісового сина (мовляв, це вже занадто) або ж що вони так засвідчують мені реальну повагу. А тоді я вихопив у одного з них газету — і на першій сторінці побачив Співака.
Вечір. Ми з Паваротті запізнюємося. Годинника я не маю, але дуже добре орієнтуюся в часі. Я вмів це робити ще змалечку. Плюс дід навчив мене визначати час — як колонець. Хоча він мені не дід, дідів у гето не має ніхто. Він просто старий, якому пощастило стати єдиним, хто дожив до старості. Пригадую, він весь час наспівував пісню колонця: «Раз, два, три, чотири, йде колонець. Раз, два, три, чотири, йде колонець. Раз, два, три, чотири, йде колонець із латунним ланцюжком на животі — дамбам. А запитай його про час — на сонце гляне він, і латунним ланцюжком заграє — бам, бам-бам, бам-бам»[333].
Паваротті незворушно глянув на мене — я й не помітив, що співаю вголос. Уже вечір, десь пів на восьму, і ми їдемо вздовж моря, тож ніщо не затуляє захід сонця. Тоні Паваротті їде повільно, а я його й не підганяю, і простір салону заповнює диско-музика, бо інакше нам довелося б заповнювати її своїми голосами. Спочатку музика здається мені дещо підарською, але слова поступово проникають. А й справді — танець тіні. Щойно гасне світло, ми починаємо свій танець тіні. Бо те, що зроблено в темряві, назад до світла повернутися не може.
Ми мирно їдемо вздовж моря, а я пригадую другий концерт за мир — той, що затівався в Англії. Бо тисяча дев’ятсот сімдесят сьомого була тільки війна. Концерт закликав до єдиної любові, і ми брали по два долари за «сектор згуртованості», по п’ять за «сектор любові» і по вісім за «сектор миру» — на випадок, якщо на концерт надумають прийти обпечені на сонці білі чоловіки та жінки, яким на це вистачить сміливості (хоча ми розуміли, що цього ніколи не станеться). Обпечений білий мен не хоче миру — він хоче, щоб Ямайка стала п’ятдесят першим штатом США; чорт, він би ще більше волів, щоб вона стала просто колонією.
Концерт ми проводимо, бо байдуже — «зелений» ти чи «жовтогарячий», але в нас досі є місця, де навіть нужників немає, а наші діти виживають — під палицями, камінням і кулями — лише для того, щоб потім померти від ковтка брудної води. Концерт ми проводимо, бо кожен третій тут не має роботи, і не тільки в гето. Концерт ми проводимо, бо Вавилон уже геть нас замучив.
Співак повернувся, але видно, що він змінився. Якщо раніше він кидався обійматися ще навіть не глянувши на тебе, то тепер він секунду-другу чекає й киває головою або мовчки усміхається, тримаючись за підборіддя. Раніше він закінчував твою фразу, а тепер чекає, поки її закінчиш ти, і, нічого не кажучи, дивиться прямо крізь тебе. Та зрозумій же ти: я не маю нічого спільного з З грудня 1976 року, — але я знаю, що він тепер спить з одним розплющеним оком.
Ми з Тоні Паваротті віддаляємося від моря і повертаємо до Каналу Мак-Ґрегора.
Концерт. Сімдесят шостого року я на Концерт за мир не потрапив. Зате війну після нього і побачив, і відчув сповна. А ось на концерті 22 квітня я був. Навіть більше — стояв на сцені. Дивився, як Сіаґа та Менлі утворюють руками над головою Співака «купол». Люди завжди вишукують знаки й чудеса, хоча знаки не означають нічого, а в чудесах немає нічого чудесного. Однак чоловік, якого я не забуду ніколи, — це Тош. Спочатку мені здавалося, що він чхати хотів на цей наш концерт. Чоловік мав просто талант морочити голову, та зрештою я його розкусив. Та навіть коли розкусив і вирішив, що між нами налагодилося порозуміння, він все ’дно поводився як трохи причмелений, — може, тому, що, на відміну від інших двох учасників гурту, більше знався з Вавилоном, особливо з вавилонською поліцією. Всього за місяць до повернення Співака, Тоша в аеропорту затримав митник і дуже довго його там тримав. І ось що цей офіцер прошепотів йому на вухо: «Я шукаю лише привід, щоб пришити тобі розстрільну статтю». Я не дуже й хотів залучати Тоша, бо такі люди не чутливі до позитивних вібрацій. Це Співак хотів його участі й переконав його приїхати. Я в сімейні справи свого носа не пхаю. Минув уже майже місяць, а я Тоша згадую й досі. Він став тим, завдяки кому ту подію запам’ятають назавжди. Перед самісіньким виступом він сказав, що грати на цьому бомбоклатському концерті не буде; бо кожен, хто до нього причетний, все одно до його кінця не доживе. І от спекотного вечора він виходить на сцену — весь у чорному з голови до п’ят, мов якийсь чинуша чи пов’язаний із ЦРУ раста. І перше, що робить, це вимагає від оператора вимкнути бомбоклатську камеру. «Чи володіє слово „звук“ силою, здатною зламати бар’єри гноблення, побороти беззаконня й утвердити рівність? Нині ви маєте систему, або шитстему, що складалася і керувала цією країною дуже довго, протягом століть. Ось уже чотири сотні років ви живете за вказівкою господарів, і чорні відчувають свою неповноцінність, а брунатні та білі — свою перевагу, і вони правлять у цій маленькій чорній країні, як їм заманеться, дуже, дуже довго. Але ось прийшов я — із Землетрусом, Блискавкою та Громом, щоб зламати ці бар’єри гноблення, побороти беззаконня й утвердити рівність між смиренними чорними людьми!»
333
Йдеться про відому на Ямайці пісню колонця (the Colon man song), в якій розповідається про ямайців, що повернулися додому з будівництва Панамського каналу. Щоб підкреслити свою статусність, ці люди носили модні серед багатіїв ланцюжки, до яких мали б кріпитися кишенькові годинники. Однак це була лише імітація добробуту, бо грошей на справжні годинники такі люди не мали. Тож коли в них запитували, котра година, колонці мусили визначати час за сонцем.