Коротка історія семи вбивств

...Весь трюк, весь фокус, уся причина в тому, щоб затягти його назад, — не назавжди, але просто щоб збити першу кісточку доміно. Затягти його для того концерту, — хоча нині тут ідеться вже про куди масштабніші речі. Ширші за змістом та глибші по суті. Хоч про що саме йдеться, я до пуття й не знаю. Ямайко, ти готова для цього? Моя голова повна надій, але разом з тим мені тяжко, мені дуже тяжко; і заспокоює лише те, що на серці в бідного Папи Ло легко ніколи й не було. Те, що має сенс у Англії, не має сенсу тут. Англія — це Англія, Лондон — це Лондон, і коли перебуваєш у такому великому місті, то й мислити починаєш по-великому, і говорити по-великому, і пророкувати про грандіозні події, а коли повертаєшся в Джемдаун, то дивуєшся, чому аж так розбухла твоя голова.

Безліч людей навіть посеред свого страждання добровільно віддають перевагу відомому їм поганому над тим хорошим, про яке вони можуть тільки мріяти, — бо хто ж мріє, крім божевільних та дурнів? Війни іноді припиняються, бо люди забувають, чому воюють; іноді до них уві сні повертаються ті, хто загинув, — але ти не пам’ятаєш їхніх імен, а іноді починаєш бачити, що той, з ким ти борешся, тобі зовсім і не ворог. Глянути хоча б на Шоту Шерифа.

Пляж — суцільний пісок аж до моря. Там він змінюється на камінці, що, перекочуючись і перекидаючись із напливом хвиль, наче потріскують, як жінка-дапі: кхе-ке-ке-ке-ке-ке-ке. Тоні Паваротті волоче хлопа прямо туди, де на пісок набігають хвилі, і штовхає його ззаду під коліна, щоб він упав у «молитовній» позі. Той так і стає. Все швидко й різко, і, не зронивши ні слова, Тоні продовжує свою справу. Кхе-ке-ке-ке-ке-ке-ке. У хлопця в білих шортах спереду жовта пляма, ззаду — коричнева. Тоні Паваротті — в солдатській сорочці кольору морської хвилі, з еполетами та безліччю кишень, і в габардинових штанях, закочених над солдатськими ботами до середини гомілки. Він повільно, обома руками, бере пацана за голову і тримає — майже ніжно, немовби пестить. Хлоп, видно, вирішує, що помилуваний. Він знову починає плакати, нестримно трясучи головою. Тоні знову притримує його голову, наче заспокоює. Кхе-ке-ке-ке-ке-ке-ке — і бух.

Мій хлоп волає в затичку, знесилюється, і я мушу тягнути його на пляж. Вода ще не сягнула його штанів, тож свіжа волога на них засвідчує, що він знову обісцявся. Тоні лишив автівку заведеною, і, можу присягтися, я чую радіо, а можливо, це лише камінці. Кхе-ке-ке-ке-ке-ке-ке. Я волочу пацана просто до мертвого тіла і штовхаю, щоб він упав на коліна. Лишаю на ньому тільки зелені шорти. Притримую його голову, але він все ’дно нею крутить, навіть коли я натискаю на спусковий курок. Бух. Поцілило трохи вбік від скроні, в око. Кхе-ке-ке-ке-ке-ке-ке. Хлоп смикається й падає. Тоні Паваротті вказує на море, а я відповідаю: «Ні, лишаємо їх тут».

Поза хлопців засвідчує, що вони тепер брати не по крові, а по стражданню. А коли ви, як брати, страждаєте разом, то разом здобуваєте й нову мудрість. Скажімо, я здобуваю нову мудрість у той же час, що й Шота Шериф, а коли ми зупиняємося й усвідомлюємо, що ми з ним справді одного розуму, то беремо це усвідомлення в Англію, де переконуємося, що Співак там теж має одну з нами мудрість. Справді, він став мудрішим, у порівнянні з тим, коли управляв своїм розумом власним будинком, де довгий час вороги зустрічалися як друзі, — навіть коли ми билися, як дикі звірі, з усім, що нас оточувало. Люди гадають, усе це примирення — через концерт, чи через те, що білий чоловік від ННП потиснув руку білому чоловікові від ЛПЯ, — але це все одно що рак лікувати мікстуркою. Бо навіть я знав: сам концерт — це ніщо, але при цьому я є той, хто особисто витягнув на сцену Сіаґу[330].

Шота Шериф тоді стояв на сцені, але потім зістрибнув і почав мало не переслідувати Міка Джаґґера, який походжав між глядачами назад-уперед, звертався до їхнього розуму, наганяв ритм і наче й не відчував, що все це місце кишить лихим людом. Він щохвилини шкірився у широкій посмішці. «Давайте викрадемо Міка Джаґґера й потримаєм у себе, поки не стягнемо за нього два мільйони», — повторював Шота Шериф ніби жартома, але потім, спостерігаючи за тим, як Мік Джаґґер пірнає й виринає з натовпу, почав думати про це серйозно. Про розкутого білого молодика, що роздає посмішки, як дитя багатого політикана, і базікає про свою поїздку в Маямі. Шота знай собі підсміюється — ха-ха-ха-ха, — аж поки це не почув Співак і не стрельнув у нього таким поглядом, якому позаздрив би й сам Мойсей у своїх Десяти заповідях. Менше з тим, нехай думають, що він повернувся лише задля того, щоб заспівати пісні про кохання для свого наступного ліричного альбому. Нехай він собі спить, як немовля, поки ми діємо — як месники-перевертні, у дусі Нікодемуса. Бо обговоривши готування до концерту, ми з Шотою Шерифом розмовляти між собою не перестали — і спілкуємося й досі.