Коротка історія семи вбивств

— Якщо в тебе стріляють зі спини, звідки ти знаєш, хто саме в тебе стріляв? — запитує одна з жінок.

— Здається, я втратив свідомість. А коли прийшов до тями, то зрозумів, що я й досі на кухні. І що в мене стріляли. Я чую людські голоси, які кажуть, що я помер. Оскільки я був мертвий, то й уваги до себе більше не привертав; растафаріанці, як відомо, до покійників не торкаються. Усі вважали мене мертвим. Полісмени закинули мене у фургон, бо вважали трупом. Медсестра в лікарні зиркнула на мене лише раз і сказала: «Це труп». Мене вже везли в морг, хоча я весь час чув розмови про себе, але вдіяти не міг нічого. Лише уявіть це. Дякувати Богові за багамців. Повз мене проходив лікар-багамець, який сказав: «Дозвольте перевірити». Він і виявив, що я ще живий. Чотири постріли, джентльмени. Один біля основи хребта — це справді диво, що я можу ходити на своїх ногах, спасибі лікарям у Маямі. І це справді диво, що мене не відправили туди, куди вказали ямайські лікарі та медсестри.

— Чи має щось додати Співак?

— За Співака кажу я.

— Він знає, хто намагався його вбити?

— Звісно, що знає. Декого навіть особисто.

— Котрий з них зробив постріл?

— Постріли.

— Постріли. Він бачив, котрий з цих у нього стріляв?

— Троє з них, це точно. Але де інші?

— Інші мертві.

— Мертві?

— Мертві.

— Хіба? Щонайменше двох з них я бачив на концерті за мир. Один навіть був поблизу сцени.

— Я не знаю, що ти маєш на увазі. У нас є троє, і всі вони зізналися.

— Навіть оцей, із затичкою в роті?

— Двоє інших стверджують, що він причетний.

— Шефе, вони мене змусили! — встряває Леґґо Біст. — Вони, Джосі Вейлз і ЦРУ запхали в мене порошок, щоб... щоб мене задурити! Грозилися вбить мене.

— Можу я послухати отого, із затичкою? — питає менеджер.

— Не надто гарна ідея.

— Боюся, що змушений наполягти.

— Наполягти? Це як?

— Якщо ми не почуємо його слів, то обидва підемо.

— Тоні, вийми з йо’о рота ту штуку.

Тоні витягує затичку. Хлопець лише пускає слину і вирячується в темряву, як сліпий.

— Юначе, що ти скажеш на свій захист? Ти. Конкретно ти. Хіба не бачиш, що ми даємо тобі шанс?

Дурний дурне і каже. Дивиться на менеджера і бубонить:

— Я бачу крізь себе. Бачу наскрізь, наскрізь бачу. Левіт, Числа і Повторення закону.

— З йо’о рота не почуєш нічого путнього, — ка’у я і махаю Тоні Паваротті, щоб той знову запхав йому затичку.

— А кого-небудь з оцих ти бачив сам?

— Я бачив отого, що стоїть ззаду і зараз чогось замовк, — відповідає менеджер.

— Цього мати увесь рік ховала. Прямо в нас під носом.

— Нас надуло ЦРУ, — бубнить гівнюк. — Я на’іть нічо’ не пам’ятаю. Аж коли мати мені сказала, що я стріляв... Ті’ки тоді я й узнав, але сам так і не згадав, клянуся Джа.

— Стривай-но... Цей мені знайомий! Його кличуть Леґґо Біст. Він із Джунглів. Недалеко від тих місць, де ми всі виросли. Він часто приходив; так часто, що я його навіть упізнаю, хоча навідувався туди досить рідко.

— Це все цереушник. Цереушник і Джосі Вейлз, і ще один, який говорить по-ямайськи і по-американськи. Як ти. Чого мені ніхто не вірить?

— Тоні, заткни цього вилупка. Леґґо Біст? То ти бачив йо’о біля будинку?

— Раз чи двічі, але жодного разу всередині дому, тільки за воротами або біля них. Якось ми навіть виходили перетерти з ним і його братчиками.

— Ми?

— Ми. Ті, кого ти тут бачиш. Підійшли поговорити з ним і його другом, але вони сказали, що з Джунглів і в них справи з їхнім другом, а не зі Співаком.

— Ясно.

— Я ж кажу, що ніколи не дозволяв турбувати Співака. На’іть до дому його підходити — без мого дозволу. А вже тим більше щось у ньо’о випрошувати.

— Не думаю, що справа була в цьому.