Коротка історія семи вбивств

— Хто?

— От спритник. Дуже майстерно. Хай тобі чорт, Адлере, навіть «Дейлі мейл» знає, що ти спілкуєшся з Чопоровим.

— Не знаю, про кого...

— Чопоров Едгар Анатолійович, інформагенція «Новості» в Лондоні. Він із КДБ. Ну, вперед. Зроби здивований вираз обличчя. Тільки май на увазі, на мене це не подіє, бо твого обличчя я ніяк не побачу.

— Чопоров не з КДБ.

— А я ношу жіночу білизну, а не труси. Ти з ним у контакті щонайменше з сімдесят четвертого року.

— У «Новостях» я нікого не знаю.

— Дорогий мій Віллє, ти б хоч брехав краще. Спочатку ти кажеш, що його не знаєш, а потім, що він — не з КДБ. Може, зробимо паузу, щоб ти зібрався з думками? Якщо ти не знав, що Чопоров кадебіст, то ти або дуже дурний, або вкрай легковірний. А може, просто хочеш грошей. Скільки тобі підкинула кубинська розвідка? Мільйон?

— Мільйон? Ти не знаєш Кубу.

— Один ти в нас усе знаєш. То чого тобі, в біса, треба?

— Інформацію.

— Інформацію? Знайдений скарб? Що й по чім? Ти ж із такими словами звернувся до КДБ, коли намагався їм продатися?

— Я не прошу інформації, йолопе, я її даю. Дещо з неї може стосуватися навіть тебе, сраного випускника Єлю.

— Гей, не стріляй у мене, бо й сам пливеш із флоридської Такоми. І що б ти мені не втюхував, я це ні за що не куплю. А розмова наша, між іншим, записується.

— Ми це вже встановили.

— Не турбуйся, все це потім буде використане як доказ.

— Коли я надумаю здатися?

— Коли ми, на хер, самі тебе зловимо.

— Вам, бухгалтерам, навіть бзда не спіймати.

— Ну і що? І це слова керівника операції, схопленого під час спроби встановити в посольстві прослуховування о п’ятій ранку.

— Ти, до речі, знаєш, що фігуруєш у «Книжці жахів»?

— Якій ще «Книжці жахів»?

— Не певен, що в неї саме така назва, якщо вона є взагалі. Присягаюся, моє найбільше розчарування в житті — це те, що я видав свою книжку до того, як спливло все це лайно.

— Не знаю, про що ти. Та одного дня ми твій витік нейтралізуємо.

— Якось одного дня?

— Раніше, ніж ти думаєш. Якась у нас нудотно довга розмова виходить. Ти впевнений, що потягнеш її по грошах? Мені час зачиняти крамничку, Віллє.

— О, так, тобі ж іще треба пакуватися, прощатися. Чудово. Бідний президент Форд! Він входив до комісії Воррена[323], а так і не дізнався, що ми йому про це дещо не договорили.

— Це ти про що?

— Та все про «Книжку жахів». Хто їй дав цю назву? Тебе б це вразило.

— Анітрохи. Іноді, Адлере, я просто дивуюся: адже ти зі мною, власне, розмовляєш ні про що. Ми з тобою як дві дівчини, і ти говориш із таким розрахунком, щоб тебе обов’язково підслухав хлопець. Ти вже он скільки років поза Конторою, а поводишся, мов ті диваки, які втовкмачили собі в голову, нібито їх викрали інопланетяни, щоб вставити їм у дупу свій інопланетний фалос. ’Споди!

— Може, це й не зовсім книжка. А швидше досьє.

— Досьє? У ЦРУ? У ЦРУ досьє є, і не одне, та ще й під грифом «Цілком таємно». Як ти взагалі примудрився туди пробратися?

— Не ображай мої розумові здібності, Діфлоріо.

— Та що там, у сраку, ображати?

— Я маю на увазі досьє, складене Шлезинґером для Кіссинджера; ту саму доповідь, яку він надав Фордові на Різдво сімдесят четвертого року.

— І він каже мені про сімдесят четвертий рік! Друзяко, не хотілося б перебивати тебе, але президент у нас давно вже змінився, та й нинішній довго не протримається, якщо все складатиметься так само погано. Іран підриває всю світову пресу, а бідолаха Вільям Адлер, бачте, тільки тепер показує те, чим ми обісралися в далекому сімдесят четвертому.

— Кіссинджер представив прикрашену версію реально соковитого матеріалу. Оригінальне досьє Шлезинґера все ще плаває десь там у кулуарах, і я чув, у ньому є унікальні факти.

— Ти вже чув мою думку про всі твої думки, Адлере. У тебе що, дефіцит письменницького матеріалу, друзяко?

— Ти — сміттяр, Діфлоріо. І єдина причина твоєї незацікавленості полягає в тому, що до зацікавленості ти так і не доріс. У невеликій службовій записці Шлезинґера є все; все, що пересічний американець вважав би за чудову начинку для шпигунських романів. Підрив останніх акцій Тома Гайдена[324]. Кого і як трахає Білл Косбі[325]. Контроль розуму за допомогою ЛСД. Повсюдні вбивства, та хоч би й Лумумби в Конго. Море компромату на твого друзяку Мобуту...

— Поправка: це друзяка Френка.

— Ну, ви з ним та Ларрі Девліном усі один на одного схожі, латиноси-африкоси... А ще — число замахів на Кастро, ініційованих самим Боббі Кеннеді...

— А ти вже чув, що Гавіланда виштовхують на пенсію?

— Кого?

— Гавіланда. Того самого, що тренував тебе і мене. Хоча я геть забув: ти ж сам себе тренував.

— Ти ж розумієш: якщо ці матеріали дійдуть до американської громадськості або хоча б до Картера, то Конторі кінець? Твоя робота, на хер, піде прахом.