Коротка історія семи вбивств
- Автор: Джеймс Марлон
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-679-508-7
- Переводчик: Анатолий Хливный
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Коротка історія семи вбивств». Краткое содержание книги:
Книжка здобула Букерівську премію 2015 року і викликала бурхливу реакцію читачів та літературної критики.
УВАГА!
Текст книжки містить фрагменти, пов’язані з сексом, насиллям та розповсюдженням і вживанням наркотичних речовин! Містить ненормативну лексику! Не рекомендовано особам до 18 років!
Перекладачі намагалися максимально передати специфіку живої мови персонажів.
Політику формують політики. Над цим я розмірковую весь тиждень. А ще — про Вілла Адлера. Два дні тому він знову мені телефонував (кумедний збіг, бо того ж дня дзвонив і Луїс). Адлер, зокрема, страшенно обурювався тим, що його таки випхали з Великої Британії.
— Та ну, Віллє. Хай би яким дрібним не був хер у Америки, ці англійчики навіть через Атлантику дотягнуться його посмоктати.
— Влучно сказано. Я знав, що час проти мене, але таки сподівався...
— Погана форма, навіть як для екс-агента.
— Не «екс», а звільненого.
— Хоч круть-верть, хоч верть-круть. Як там Сантьяго?
— Я чув, улітку там сонячно. Справді, Діфлоріо. Бжезинський не вважав би цю розмову навіть наполовину такою цікавою, як Кіссинджер.
— Може, й ні, але ти ж чув? Ми скорочуємо витрати скрізь, де тільки можна. Всі, хто чекає, що з їхніх телефонів знімуть прослуховування, в глухій дупі. До речі, ця балачка про скорочення витрат — як...
— ...як та зламана платівка, яку ти все не можеш полагодити?
— Дражлива на дотик.
— Як-не-як, лютий, трясця йому, надворі, якщо ти ще не звернув увагу. Всі дражливі.
— Чого ти хочеш, Адлере?
— Звідки ти взяв, що я чогось хочу?
— О, то ти, солоденький, дзвониш, бо тобі самотньо?
— Ніколи не зустрічав у нашій професії людини, яка б відчувала себе інакше. Хоча, знову ж таки, Діфлоріо, ти ж...
— Бухгалтер. Але знаєш, якщо ми хочемо стати друзями, то тобі справді треба перестати називати мене...
— Бухгалтером?
— Ні. Діфлоріо.
— Не підлизуйся, Діфлоріо, тобі це не пасує.
— Якби ти знав, що мені пасує, ти б називав мене Баром, або Баррі, або Бернардом, як моя теща. Тож іще раз: чим можу бути тобі корисним?
— Ти чув усі ті дурниці щодо Ірану?
— Що, дискотека накрилася?
— Просто тягне побазікати.
— Хочеш поплескати язиками?.. Я он чув, що Джон Беррон пише продовження свого роману про КДБ.
— Все може бути. Бачить Бог, ми повинні винюхувати всіх їхніх «кротів».
— І зрадників, що їх підтримують.
— Хто б це міг бути? Вілл у його книжці? Про себе я читав, що я п’янчуга і бабій, та ще постійно без цента в кишені.
— То ти читав її?
— Звісно, читав! Дивуюся, що ти сприймаєш цього ніби-агента так серйозно.
— Його книжка щонайменше така ж цікава, як твоя.
— Та пішов ти! У нас тут інша історія для книжки на підході, між іншим.
— Ну, так, звісно. У тебе є ще принаймні тисяча життів, щоб її перекрутити. До речі, а як там твій друзяка Чопоров?
— Хто?
— От спритник. Дуже майстерно. Хай тобі чорт, Адлере, навіть «Дейлі мейл» знає, що ти спілкуєшся з Чопоровим.
— Не знаю, про кого...
— Чопоров Едгар Анатолійович, інформагенція «Новості» в Лондоні. Він із КДБ. Ну, вперед. Зроби здивований вираз обличчя. Тільки май на увазі, на мене це не подіє, бо твого обличчя я ніяк не побачу.
— Чопоров не з КДБ.
— А я ношу жіночу білизну, а не труси. Ти з ним у контакті щонайменше з сімдесят четвертого року.
— У «Новостях» я нікого не знаю.
— Дорогий мій Віллє, ти б хоч брехав краще. Спочатку ти кажеш, що його не знаєш, а потім, що він — не з КДБ. Може, зробимо паузу, щоб ти зібрався з думками? Якщо ти не знав, що Чопоров кадебіст, то ти або дуже дурний, або вкрай легковірний. А може, просто хочеш грошей. Скільки тобі підкинула кубинська розвідка? Мільйон?
— Мільйон? Ти не знаєш Кубу.
— Один ти в нас усе знаєш. То чого тобі, в біса, треба?
— Інформацію.
— Інформацію? Знайдений скарб? Що й по чім? Ти ж із такими словами звернувся до КДБ, коли намагався їм продатися?
— Я не прошу інформації, йолопе, я її даю. Дещо з неї може стосуватися навіть тебе, сраного випускника Єлю.
— Гей, не стріляй у мене, бо й сам пливеш із флоридської Такоми. І що б ти мені не втюхував, я це ні за що не куплю. А розмова наша, між іншим, записується.
— Ми це вже встановили.
— Не турбуйся, все це потім буде використане як доказ.
— Коли я надумаю здатися?
— Коли ми, на хер, самі тебе зловимо.
— Вам, бухгалтерам, навіть бзда не спіймати.
— Ну і що? І це слова керівника операції, схопленого під час спроби встановити в посольстві прослуховування о п’ятій ранку.
— Ти, до речі, знаєш, що фігуруєш у «Книжці жахів»?
— Якій ще «Книжці жахів»?
— Не певен, що в неї саме така назва, якщо вона є взагалі. Присягаюся, моє найбільше розчарування в житті — це те, що я видав свою книжку до того, як спливло все це лайно.
— Не знаю, про що ти. Та одного дня ми твій витік нейтралізуємо.
— Якось одного дня?
— Раніше, ніж ти думаєш. Якась у нас нудотно довга розмова виходить. Ти впевнений, що потягнеш її по грошах? Мені час зачиняти крамничку, Віллє.
— О, так, тобі ж іще треба пакуватися, прощатися. Чудово. Бідний президент Форд! Він входив до комісії Воррена[323], а так і не дізнався, що ми йому про це дещо не договорили.
— Це ти про що?
— Та все про «Книжку жахів». Хто їй дав цю назву? Тебе б це вразило.
— Анітрохи. Іноді, Адлере, я просто дивуюся: адже ти зі мною, власне, розмовляєш ні про що. Ми з тобою як дві дівчини, і ти говориш із таким розрахунком, щоб тебе обов’язково підслухав хлопець. Ти вже он скільки років поза Конторою, а поводишся, мов ті диваки, які втовкмачили собі в голову, нібито їх викрали інопланетяни, щоб вставити їм у дупу свій інопланетний фалос. ’Споди!
— Може, це й не зовсім книжка. А швидше досьє.
— Досьє? У ЦРУ? У ЦРУ досьє є, і не одне, та ще й під грифом «Цілком таємно». Як ти взагалі примудрився туди пробратися?
— Не ображай мої розумові здібності, Діфлоріо.
— Та що там, у сраку, ображати?
— Я маю на увазі досьє, складене Шлезинґером для Кіссинджера; ту саму доповідь, яку він надав Фордові на Різдво сімдесят четвертого року.
— І він каже мені про сімдесят четвертий рік! Друзяко, не хотілося б перебивати тебе, але президент у нас давно вже змінився, та й нинішній довго не протримається, якщо все складатиметься так само погано. Іран підриває всю світову пресу, а бідолаха Вільям Адлер, бачте, тільки тепер показує те, чим ми обісралися в далекому сімдесят четвертому.
— Кіссинджер представив прикрашену версію реально соковитого матеріалу. Оригінальне досьє Шлезинґера все ще плаває десь там у кулуарах, і я чув, у ньому є унікальні факти.
— Ти вже чув мою думку про всі твої думки, Адлере. У тебе що, дефіцит письменницького матеріалу, друзяко?
— Ти — сміттяр, Діфлоріо. І єдина причина твоєї незацікавленості полягає в тому, що до зацікавленості ти так і не доріс. У невеликій службовій записці Шлезинґера є все; все, що пересічний американець вважав би за чудову начинку для шпигунських романів. Підрив останніх акцій Тома Гайдена[324]. Кого і як трахає Білл Косбі[325]. Контроль розуму за допомогою ЛСД. Повсюдні вбивства, та хоч би й Лумумби в Конго. Море компромату на твого друзяку Мобуту...
— Поправка: це друзяка Френка.
— Ну, ви з ним та Ларрі Девліном усі один на одного схожі, латиноси-африкоси... А ще — число замахів на Кастро, ініційованих самим Боббі Кеннеді...
— А ти вже чув, що Гавіланда виштовхують на пенсію?
— Кого?
— Гавіланда. Того самого, що тренував тебе і мене. Хоча я геть забув: ти ж сам себе тренував.
— Ти ж розумієш: якщо ці матеріали дійдуть до американської громадськості або хоча б до Картера, то Конторі кінець? Твоя робота, на хер, піде прахом.
323
Комісія Воррена — комісія з розслідування вбивства президента Джона Кеннеді.
324
Том Гайден — американський ліворадикальний громадський активіст.
325
Білл Косбі — американський гуморист, актор, телепродюсер та громадський активіст.