Коротка історія семи вбивств

Тоні Паваротті лупить його прикладом.

«Після першого разу, як мені дали кокс, я став тим, кому без цього так погано, що я б, Джа знає, осьо так дірку в дупі відкрив і підставив тому білому — за ще одну доріжку. Джа знає».

— Це скажеш на суді, — кажу я йому, щоб обірвати всі ці підарські одкровення, але при цьому відчуваю, що він мене спантеличив. Половина з того, що ллється з його рота, це ніби й не його слова, і вимовляє він їх так, наче родом не з Копенгагену.

Що це затія ЦРУ — дурість несусвітня, особливо якщо врахувати те, що всі знайомі мені білі, які прибувають сюди з Пітером Нессером, — усі як один — торочать про свій зв’язок із ЦРУ. Але в цієї пацанви нема таких розумових здібностей, щоб вигадати отаку нібито брехню самотужки. Це схоже на розповідь малолітнього хлопчика, яка — слово в слово — звучить як побачена ним телепередача. Це змушує мене замислитися глибше, особливо після всього наспіваного Співаком, який стверджує, що раста на ЦРУ не працює. Все, що я ’наю про ЦРУ, — воно з Америки і хотіло б, щоб до влади замість ННП прийшла ЛПЯ, бо комунізм на Кубі такий поганий, що там матері вже вбивають через нього своїх немовлят.

Але чо’ б це раптом ЦРУ сприймало Співака аж так серйозно, що намагалося його вбити? Він же, зрештою, не політик і з урядом не пов’язаний. І чо’ б тоді не прислати для цього діла яко’ось Джеймса Бонда чи іншо’о спецагента, а не цих трьох дурнів з гето? Я питаю Джосі Вейлза, що це, бомбоклат, за «сповіді», а той відповідає, мовляв, невже я так отупів, що не розумію — ці хлопи хапаються за будь-яку соломинку, аби я лише виявив поблажливість, і все це дитяче базікання надто жалюгідне, як для нього. Я вирішую пропустити повз вуха те, що він щойно назвав мене тупим, наче це не я своїми руками витягнув його з пекла шістдесят шостого року. І взагалі, він став надміру чванливим і останнім часом розмовляє зі мною зверхньо, так, ніби я побоюся збити оту його пиху Я дивлюся на нього і мені кортить усе це йому висловити, але я стримуюся. Натомість питаю, де гарантія, що він, Джосі, і справді не пов’язаний з тією стріляниною, адже так багато людей на це указують, а він мені: «Брате, якби я хотів Співака вбити, то цей вилупок давно вже був би мертвим».

Вірити йому чи ні, я не знаю. Багатьом чорношкірим Співак теж не до вподоби, але це переважно ті, хто носить сорочки з краватками і працює на Дьюк-стриті. Мені не подобається те, як Джосі останнім часом дивиться на мене, й оте шипіння в його голосі, яким він ніби дає зрозуміти, що йому до сраки, вірю я йому чи ні. Я чухаю голову, намагаючись визначити рік, місяць, день, годину, коли цей чоловік почав підсиджувати мене, вирішивши, що він крутіший, ніж я. І коли це стали помічати рудбої з гето. Я останній, хто дізнався, що рудбої вже не називають себе рудбоями. Кожен з них тепер, виявляється, «шота»[335]. І в них тепер не банди, а «групи». І вони навіть спілкуються телефоном з Америкою... І ось одного вечора я відправив з Тоні Паваротті звісточку Співакові та його менеджерові: «Зустрінемося на Каналі Мак-Ґрегора, і раз і назавжди відновимо справедливість».