Коротка історія семи вбивств

Багатьом доведеться постраждати. Багатьом доведеться загинути. Коли Вавилон вдерся до мене і прибрав з дороги, щоб Співака можна було застрелити без моєї спроби втрутитися, то Вавилон заявився і до Шоти Шерифа. Люди з обох боків почали думати, що ми, дони над донами, вже непотрібні. Посадивши разом кота з собакою, неси відро на кров. Вони вирішили: якщо нас усіх — людей з Копенгагену і людей з Восьми Провулків — замкнути в одну буцегарню й викинути ключ, то ми тут неминуче один одного переб’ємо. Що ж, і таке траплялося, і в тюрмі дехто помирав, реально помирав.

З першого дня ми кружляли навколо один одного, як лев і тигр, що застрягли в одних джунглях. Я сидів у камері на сході, а поруч — напоготові віддані люди (тюрма в усякий час повна людьми з гето). Шоту Шерифа тримали на заході, та його теж оточували віддані люди. Обидва ми отримували новини один про одного — як там і що там, і ніхто з нас не засинав без охорони хоча б двох, вірних і недремних, очей. Щоб склепати план, багато часу не знадобилося. Один чоловік з мого боку, діючи самовільно, спробував підрізати одного з людей Шоти. Шота Шериф передав мені вісточку, що помститься — зріже кого-небудь з моїх. Я надіслав йому вісточку, що не думав на нього нападати, то для чого ж йому нападати на мене? Він повідомив мені, що один з моїх під час прогулянки столовим ножем вирізав на обличчі когось із його людей мітку, схожу за формою на телефонний апарат. Я надіслав повідомлення Шоті Шерифу: мовляв, він має назвати ім’я цієї моєї людини.

Тритоп. Ось що було у зворотному посланні. Коли нас вивели на прогулянку наступного разу, я сам підходжу до Тритопа й кажу:

— Синку, давненько я не перевіряв, підходиш ти для підвищення чи ні. Дай-но я гляну на твій ніж.

— Папо, я нікому йо’ не даю, — каже він. Але дає.

— Мені тре’, щоб ти довів свою відданість, замочивши одного вилупка з ННП, — ка’у я, тримаючи його ножа й перевіряючи, чи добре заточене лезо.

— Папо, — каже він, — та я хоч зара’. У вівторок я поставив одному мітку. Хочеш, я розберуся з Шотою Шерифом?

— Що тебе на це тягне, га? Ні, синку, не тре’ цього робити, але затям ось що, — ка’у і штрикаю ножем у йо’о шию, розпорюючи вгору через горло. Потім ще штрикаю три рази збоку, а мої люди стоять навколо стіною. Після цього ми розходимося, лишаючи того малого вилупка, з якого кров цебенить, як з безголового курчати; він лежить і смикається.

Згодом Шота Шериф надсилає мені вісточку, що настав час реально перетерти. Коли кіт із собакою вбивають один одного, єдиний, хто у виграші, це Вавилон. Я беру цей резон і мислю собі далі. Вавилон — це країна, Вавилон — це шитстема, Вавилон — найбільший гнобитель, і — Вавилон тримається на фараонах. Вавилон втомився чекати і тому запроторив до буцегарні головного кота і головного собаку, щоб вони хутенько один одного прикінчили, — але тут, у буцегарні, почалася інша вібрація. Позитивна вібрація.

Після цього ми з Шотою Шерифом весь час граємо в доміно, тоді як Вавилон кружляє зовні, тримаючи для нагляду за нами поліцію. Я чую його резони, він чує мої, і ми обоє народжуємо нові резони. Першим з тюрми виходжу я, а в січні — Шота Шериф. Насамперед він знаходить мене. Тієї ночі, 9 січня 1978 року, мої люди і його люди опустили свої волини, запалили свічки і заспівали: «Ми більше не будемо вчитись війни»[331]. Тієї ж ночі Джейкоб Міллер[332] створив свою нову пісню, назвавши її «Особливий мирний договір»; вона стала справжнім пострілом і дуже швидко злетіла на верхівку гіт-парадів. Позитивна вібрація. Тільки затямте собі, милі та порядні люди: в будь-яку ситуацію людина входить або із цілющим засобом, або ж із волиною. Щось можна вилікувати, а чомусь може зарадити тільки куля.

Ось погляньте, милі та порядні жентельмени, на останні дії Вавилону. П’яте січня, за чотири дні до нашого співу зі свічками. Я відчуваю в собі піднесеність, бо ще тільки початок року, і надто рано відчувати гнітючу втому. Однак банду «Венг-Ґенг» новий рік застав без зброї. У «Венг-Ґенгу» всі дурні, як колоди. Це «дитятко» Пітера Нессера, але контролювати своїх за межами Копенгагену він так і не навчився. Еге ж, вони все ще ворушилися і, як і раніше, не підкорялися таким, як я чи навіть Джосі. Але до кінця сімдесят сьомого року «Венг-Ґенг» волин уже не мала, бо навіть Пітер Нессер зрозумів, що не слід озброювати людей, яких ти не можеш контролювати. Хтось сказав тим дурням, що якщо «Венг-Ґенг» візьметься викосити людей ННП у Восьми Провулках і ослабить їхній центр, то їхня банда й далі отримуватиме зброю, яку чарівним чином доставлятимуть у стару бухту в Сент-Кетрині.