Коротка історія семи вбивств

Ми з Тоні Паваротті їдемо в машині, вгору-вниз дорогою, що в’ється й повертає як річка, підступаючи мало не впритул до вітряного хвилястого моря. Джосі Вейлз не прийшов. Ідемо вздовж узбіччя на «Форд Кортині». Крутий поворот вліво, потім різко вправо — і хвиля, вдаряючись об камінь, бризкає піною прямо на лобове скло. Ось як близько дорога підходить до моря, ось як з морем зближуємося ми, — а Паваротті кермує й кермує, холоднокровніше за саму матір холоднокровності.

Тоні Паваротті зі своїм носом, як у Паваротті. Я не пам’ятаю ні батька його, ні матері, ні того, як він ріс, ні тих речей, що зазвичай витворяють хлопці, коли дорослішають, ні сварок, які вони затівають між собою. Він як той товариш-друзяка з кіно — погаааааааааний такий hombre, що виник приблизно посередині фільму, та далі вже йде пліч-о-пліч і говорить про те про се, ніби тут весь час тільки його й чекали. Тоні Паваротті просто є, і перш ніж його покликати, слід добре помізкувати, що тобі від нього треба, а також чи треба тобі це взагалі. І він ляже й чекатиме, на підвіконні якогось старого будинку або на дереві, що на верхівці пагорба, або на купах сміття в Ґарбиджлендсі, або за якими-небудь дверима, чекатиме всю ніч — поки не стане абсолютною тінню і не зніме твого ворога пострілом з відстані трьохсот футів. Він працює на Джосі Вейлза, але навіть Джосі не може утримувати його при собі постійно, хоча багато нині людей тримаються при Джосі постійно. Ми мовчимо. Коли я вдома, то лишаюся всередині будинку, а коли йду, то виходжу за межі країни. До його дому я не йду ніколи. Але Тоні Паваротті з тих, хто служить усім і нікому, — і сьогодні весь день він працює на мене, вмостившись на лівому водійському сидінні та їдучи вузькою дорогою, надто близько від такого сердитого моря.

Знайте: тюрма для людини з гето — університет. Неволя треться об неволю. Вавилон прийшов по мене два роки тому, — два відтоді виповнилося чи ні? Я намагаюсь утримувати в пам’яті, як він тоді зазіхав на мене. У вантажівці дорогою до буцегарні один фараон плюнув мені в обличчя (з новеньких), а коли я сказав: «Вилупку, у тебе харкотиння жуйкою тхне», то другий приклався руків’ям до моєї голови так, що я прийшов до тями аж у тюрмі, як мене облили водою. Обидва фараони померли до тисяча дев’ятсот сімдесят восьмого, — і все завдяки чоловікові, що сидить тепер поруч зі мною: він їх вистежив зразу після того, як я вийшов на волю. Знайте, усі милі та порядні люди: Мама Ло не виростила ще жодного сина, який, ходячи з розправленими плечима, раптом отримав би плювок, як паскудний дворовий пес. Папа Ло такого і таких людей не забуває. Ми згрібаємо їх разом і веземо в кінець Копенгагену, де мешкає лише голота та полощеться в морі лайно багатих, — і вони починають голосити, що в них, бачте, жінка не працює і троє дітей, на що я зауважую: то гірше для них, бо замість татуся вони отримають дохлого вилупка.

Однак, повертаючись до того, як мене відвезли в тюрму. Навіть якщо ти такий гнучкий, що можеш прослизати крізь систему, тобі все ж не вдасться прослизнути крізь залізо. Залізо є залізо, залізо сильніше за лева, а сталь — не гнеться. Ґрати промовляють: «Виходу нема, тож просто угамуйся, сядь, а якщо задумав помандрувати, то постукай собі зсередини по голові й скажи їй вирушати в подорож». Ось, мабуть, чому чоловік там приходить до того, що починає читати книжку, яку інакше читати б не став, а то й писати. Але ґрати кажуть також інше: «Ніхто не може ввійти й перервати цю науку, і, можливо, ця наука — це якась кара у твоїй голові, і тюрма змушує тебе застигнути духом, щоб ти приготувався її вислухати», бо, жентельмени, ніхто — я повторюю, ніхто — не може чогось осягнути, якщо він з самого початку не приготувався слухати.

Автівка налітає на грудку землі, але Тоні Паваротті цього не помічає. Мене підкидає, як жовторотого пасажира. Він — єдиний з відомих мені людей, хто кермує в рукавичках з дірками для пальців і тильним боком долоні. Брунатна шкіра. Сонце рухається швидше, ніж ми добираємося до затоки. Сонце не має бути свідком того, чим займається людина з настанням темряви. Сходить місяць; місяць — хороша компанія, особливо коли він повний, круглий і насичений, ніби піднявся із крові. Ви коли-небудь бачили, як сходить місяць? Я хочу поцікавитися в Тоні Паваротті, але не думаю, що він мені відповість. Таких людей про такі речі питати безглуздо.

Я виймаю з кишені дві сигарети і даю йому одну. Він затискає її губами, я даю йому прикурити. Повз нас миготять палісади, що простягаються біля аеропорту, саме на відрізку до Порт-Рояла, де в «Докторі Ноу»[326] віз чоловіка дорогою Джеймс Бонд. Ми їдемо, поки не дістаємося форту, зведеного ще до того, як сюди на кораблях работорговців прибули такі люди, як я. Під час землетрусу тисяча дев’ятсот сьомого року половина форту ввійшла в пісок, але якщо їхати швидко, складається таке враження, ніби він зараз збирається з нього повстати. Бачачи гармати в піску, починаєш уявляти, якими ж, напевно, високими й гордими були стіни цього укріплення, коли по них, накульгуючи, походжав адмірал Нельсон[327]. Про Нельсона ми вчили в школі, а разом з ним і про адмірала Родні[328], що врятував Ямайку від французів. Хто ж врятує Ямайку тепер?

Нижче дорогою — всім відомі Порт-Роял і Форт-Чарлз. Тільки мало хто знає, що в прибережних чагарниках заховані ще два форти, один з яких — цей. Я висовую з вікна голову і дивлюся, як на землі останні смуги від сонця стають спочатку жовтогарячими, потім рожевими, і ось уже їх немає, і стає чутно, як дихає море, перекриваючи своїм шумом навіть гудіння двигуна. Ми з Тоні Паваротті прямуємо до форту, який зачаївся між сонцем, що заходить, місяцем, що сходить, і тінню, що зникає. Ми різко звертаємо ліворуч — через колючі чагарі, сильно вдаряючись днищем об грудкувату землю. Я тримаюся за двері, як недосвідчений пасажир. Вибираємося на пагорб, схожий на верхівку гори: зверху йде крутий спуск прямо на берег. Складний шлях донизу, віраж уліво, потім управо, я ледве встигаю відсмикнути руку назад у машину, поки колючі кущі не почали битися об скло (інакше моя рука вже була б уся в крові). Вниз, вниз, вниз. Ще раз вліво, ще раз вправо, потім стрибок — і ми знову котимо праворуч, і я дивуюся, як цей паршивець зберігає такий спокій і, не кажучи й слова, просто крутить кермо, як справжній лідер перегонів. Машина летить униз, здається, без гальм, мене так і під’юджує крикнути «гей!», — і тут ми гальмуємо. Тоні Паваротті уповільнює авто, воно сповзає, і ми вузькою береговою смугою підкочуємо до входу у форт. Воріт тут нема, тому ми просто в’їжджаємо всередину. Звідси Кінгстон здається лише плямою за морем.