Коротка історія семи вбивств

Джосі Вейлз.

Усі інші у двох автівках були лише бонусом, додатком, частинами тіла — але ні головою, ні серцем. Ми нічо’ не кажемо вголос, але говоримо доволі. Я дивлюся на Співака і відчуваю, що знову його розчаровую. Але він, звісно ж, повинен знати, що ні світ, ні небо, ні планети — ніщо не більше за звичайну людину з гето, яка намагається виправити неправду.

Джосі Вейлз.

Мені хочеться йому сказати: «Гірка правда — ліпша за солодку брехню». Хочеться сказати: «Не можеш зловити Гаррі, то хоча б хапай його сорочку і тримайся за неї»[337]. А ще: «Я старий, а коли старієш, усі твої постріли стають холостими», — так я хочу йому сказати. Він дивиться на мене і бачить людину, яка цілилася йому в серце. Джосі Вейлз. Я все ж сподівався, що той, хто стріляв, — серед цих трьох, хоч і знав, що так не буде. Звісно ж, людина впізнає то’о, хто намагався її вбити, впізнає хоча б духом. У менеджера стріляли зі спини, але ж Співак отримав кулю в груди. І це мене бентежить. Нащо комусь знадобилося вбивати Співака? Навіть пацани, яких обдурили в афері з кінними перегонами, мали зуб не на самого Співака, а ті’ки на його друга. Він подивився на мене, я подивився на ньо’о — і ми обидва зрозуміли, що існує той, на якого ні він, ні я не може кивнути. Я хочу вбити Леґґо Біста, повернути його до життя і знову вбити. І зробити це ще сім раз, поки Співак не вдовольниться. Але це ніко’о не вдовольнить. А цей суд уже перетворюється на посміховисько. І я хочу піти з’ідси навіть раніше за ньо’о.

— Я в нього не стріляв, — каже Леґґо Біст. — Я стріляв у його дружину.

Після цьо’о змовкає навіть менеджер. Увесь канал затихає: ми впиваємося очима в Леґґо Біста. Він вимовив ту фразу так, ніби вона — остання соломинка, за яку можна вчепитися. Мені пригадуються чиїсь слова: «Папо, я не вбивав ту жінку, я її всьо’о лише зґвалтував». Той вилупок, що стоїть поруч з Леґґо, починає гиготіти.

— Та це ж Бам-Бам її пристрелив, а не ти, — каже він.

— Ні, це зробив я.

— Куди ж ти їй стріляв? — питаю я.

— То ж було в голову. Ага, бомбоклат, у кляту голову.

Другий — той, що не божевільний, — починає сміятися.

Десь глибоко, але далеко від серця, мене теж пробиває на сміх.

— Ти вистрілив їй у голову, але так і не вбив? ЦРУ тренувало тебе майже два місяці, а ти на’іть не зумів убити одну жінку? А як же те, що показують у кіно? Що ж це за довбане тренування, коли вісім чи дев’ять лобів з автоматами не можуть убити одну людину? Одну, та ще й беззбройну? Десять мішеней у студії — і всі цілі!

І тоді моя жінка каже: «Але ж, Папо, ти — тямущий чоловік».

Я дивлюся і наче бачу її над каналом, але насправді там нічо’о нема, навіть дерева. Холодний вітер війнув у прохід. Готовий заприсягтися: я, здавалось, побачив, як він на мить завис над нами, після чого пірнув униз, хоча вітер не має кольору. Пісня вистрибнула з радіо і теж пірнула в русло каналу «Будь ніжним, проведи мене крізь ніч танцем тіні». Ми з Тоні Паваротті їдемо в автівці. Хоча ні, я в таксі з трьома іншими чоловіками, а Тоні Паваротті серед них нема. Тоні Паваротті пішов. Та ні, ось же він, поруч. Точніше, за силуетами трьох присяжних. Ми в Каналі Мак-Ґрегора, і він там. Дивиться в сутінки, і ні в якій ми не в автівці. Співак теж із нами, разом зі своїм менеджером. Говори, менеджере, скажи щось хвалькувате, не в тему, щоб я знав, що ти все ще з нами. Леґґо Біст не перестає повторювати, що стріляв не в Співака, а в йо’о дружину. Я почуваюся так, ніби кудись ненадовго відійшов, а коли повернувся, обговорення відчутно відхилилося в інший бік. Але ж я нікуди не відлучався. Ось я, тут, а там вітер — шугає вгору і вниз, наче привид, і я бачу його і не бачу, і гадаю, чи я єдиний, хто його бачить і не бачить, — вітер, що здіймається над каналом, наче душа, яка готується злетіти...

— Го’ цеї срані. Ким ви їх визнаєте? Винними чи невинними?

«Винними!» — лунає над усім каналом. Я дивлюся і перераховую, з першого до останнього. Один... три... п’ять... сім... вісім... дев’ять. Дев’ять? Я дивлюся знову і бачу вісім. Кліпаю і в мить між кліпання та розплющеними очима впевнено бачу — дев’ять, і дев’ятий схожий на Христа. Ні, на Супермена. А може, на агента ЦРУ? Кліпни, Папо, кліпни ще раз, нехай зникне. Нехай зникне, а ти оголошуй вирок.

— Суд визнає...

— Та який це, бомбоклат, суд!

— Суд визнає вас винними.

— Це, бомбоклат, ніякий не суд. Вимагаю правосуддя!

— Суд визнає вас винними.

— Це не суд, а підстава! Ви всі — вилупки! І ти, і він, і він теж. Змушуєте людей робити те, що вам тре’, а тоді...

— Вас усіх засуджено на смерть. Це справді народний суд.

— Народний? Козирі, що нагорі, лишаються безкарними, а бідняки знов страждають.

— Тепер усі страждають через вас.

— Ось він не страждає. Як леву Сіоні[338].

— Тоні, тягни цьо’о бомбоклата сюди.

Тоні знову запихає Леґґо Вістові в рота затичку й тягне. Він на’іть не жде, щоб той ішов своїми, — волоче йо’о за сорочку, наче Леґґо вже труп, і його ноги шкребуть дорогу. Він тягне йо’о до мене, а я махаю в бік Співака. Я гадав, що жінки підуть, але вони лишаються і дивляться. Уперше за весь час я підходжу до Співака. Він знає, що я збираюся зробити. Одним помахом голови він може сказати «так» чи «ні», але мені він мусить це сказати. Людина, з якою вчинили не по правді, сама повинна вирішити, як відновити справедливість. Менеджер відступає, бо справа суто між мною і Співаком. Він дивиться на мене, я дивлюся на нього — і в якусь мить бачу спалах і чую пум, і бум, і шипи. Я на дорозі з трьома людьми, але не з Паваротті. Співак рябить, як крізь «сніжок» на екрані, а в його очах поблискують вогники. Трясу головою — відганяю видіння. Бриз більше не відчувається. Прохолодний бриз, який мені так до вподоби. Ще раз трясу головою. Дивлюся на ньо’о, а він дивиться на мене. Позаду, в задній кишені, у мене пістолет, я виймаю його і, тримаючи за дуло, простягаю Співакові. Чекаю, коли він візьме зброю. Дивлюся на Леґґо Біста і Співака. Його рука на’іть не здригається. Він на’іть не хитає головою — мовляв, «ні». Він просто повертається і йде, а слідом за ним дріботить менеджер. Я не хочу, щоб він пішов раніше, ніж дізнається, що Папа Ло здійснив правосуддя. У диджеїв на тусівках заведено говорити: «Народ, ви гото-о-ові?» Коли я натискаю на курок, Співак на секунду спиняється. Але не обертається, коли тіло Леґґо Біста пластом падає додолу. Я знову запихаю пістолет у штани. Леґґо Біст лежить мертвий на землі, з дірки в потилиці струмочком витікає кров, густа, як дитяче блювотиння. Довкола звивається вітер, немов американське торнадо.