Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.
- Автор: Мотика Ґжеґож
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Дух і Літера
- ISBN: 978-966-378-302-4
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: История
Электронная книга - «Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.». Краткое содержание книги:
Про причини, перебіг і наслідки цього конфлікту — найбільш дискусійної теми української та польської історіографії й найболючішої проблеми сучасних взаємин двох народів-сусідів, йдеться в пропонованій українському читачеві книзі польського історика, професора, габілітованого доктора Ґжеґожа Мотики. Автор, який багато років працює в дослідних і просвітних структурах Інституту Національної Пам’яті та Інституті політичних досліджень Польської АН, є провідним фахівцем у цій галузі україністики, а його численні наукові розвідки користуються визнанням у середовищі польських і українських дослідників, водночас породжуючи своєю об’єктивністю, та глибиною неприязнь у тих, хто по обидва боки кордону прагне маніпулювати історичним минулим задля досягнення політичних цілей.
Польське підпілля оцінило відозву таким чином: «Комітет той [...] рішуче засуджує злочини та вбивства поляків — проте не має в широких масах української людності на Волині більшого впливу, а його заклики поки що залишаються непоміченими»[267].
У багатьох спогадах і публікаціях міститься інформація про порятунок поляків українцями. Яніна Мартосінська із села Острівків, скажімо, згадувала: «Моя шкільна подруга сховалася разом зі своїм молодшим братом [під час нападу УПА — Ґ. М.]. Після різанини вони вийшли шукати батьків. Зненацька з’явився українець, який узяв їх за руку і казав сховатися... Так вони вижили»[268]. Інший мешканець Волині Мечислав Пашковський створив невеличкий каталог «людських відрухів», про які тоді чув: «Тут якась українка своїми воланнями зуміла стримати роз’юшених катів. Там відром зимної води хтось привів до тями непритомну жертву. Іншого разу, вдаючи неуважність, дозволили втекти приреченим, яких вели на смерть. Дехто з ризиком для життя попереджав польських сусідів: “Тікайте, бо вони сьогодні вночі за вами прийдуть”»[269]. З досліджень Ромуальда Недзелка випливає, що на Волині зафіксовано принаймні 493 випадки допомоги, наданої 794 особами. Були врятовані 1806 поляків[270]. Цей список, звісно ж, далеко невичерпний. З особливою нехіттю ставилися до операцій проти поляків на Волині українські протестанти. Вони не заперечували мети боротьби УПА, але відкидали методи, до яких вдавалося це формування. Не слід також забувати, що часто ті, хто рятував поляків, гинули через це, замордовані УПА. Серед них були особи від змішаних шлюбів, котрі відмовилися виконати розпорядження вбити свою половину.
З доступних матеріалів постає загальне враження, що підтримка антипольської акції в Східній Галичині була нижчою, ніж на Волині. З них вимальовується цікавий образ поглядів української громади. Після вбивства в листопаді 1943 року кільканадцяти поляків у Болозові Добромильського повіту було зауважено, наприклад, що вбивство
струснуло [українськими — Ґ. М.] масами [...] українське населення не стає ані на бік потерпілих, ані на бік винуватців. Спочатку одні вважали, що то робота комуністичних банд [...] а другі приписувати це УНС (більшість). Навіть тоді, коли українське населення переконалося, що то найбільш правдоподібно вчинила УНС, то не у всьому визнало мудрість за таким «скоком», а особливо з приводу форми його виконання. Переважно огиду викликало вбивство жінок і дітей. Про інтелігенцію нема й мови — вона проти таких форм терору[271].
У одному зі звітів із перемиської округи ОУН цікаво оцінено ставлення людності до діянь УПА. Отож, населення:
боїться наслідків антипольських акцій (найбільше інтелігенція), які мають місце в Галичині, і з того приводу висувають проти нас такі аргументи: 1/ більшовики жорстоко за це помстяться, а тепер це роблять самі поляки. 2/ поляки, тікаючи з сіл, зміцнюють польськість у містах. 3/ наслідком цих дій є компрометація на міжнародній арені[272].
Дуже дивною є виразна неприязнь, щоб не сказати ненависть супроти власної інтелігенції, яку іноді можна простежити у звітах ОУН. В одному з них навіть міститься таке твердження: «Наша інтелігенція — то переважно раби у штивних комірцях»[273]. Гнів автора звіту викликало небажання львівських лікарів вступати до лав УПА. В іншому повідомленні про становище зі Львова, датованому квітнем 1944 року, читаємо:
Антипольські акції низи оцінюють позитивно, включно з такими недоліками, як вбивство жінок і дітей, інтелігенція з цими акціями не згодна, не стільки з гуманітарних причин, а радше зі страху перед відповідальністю[274].
Проте образ української інтелігенції зовсім по-іншому виглядає в польських матеріалах. За повідомленнями польського підпілля один із видатних українських адвокатів начебто сказав:
Я щиро засмучений з приводу вбивств, і не через співчуття до поляків, але тому, що усвідомлюю катастрофічні наслідки, які вони матимуть, зокрема, після повернення цих земель до складу Польської Держави[275].
В іншому польському звіті читаємо:
267
SPP, 263/II MSW, s. 51.
268
Цит. за: Wołyński testament..., s. 104.
269
Цит. за: Śladami ludobójstwa na Wołyniu..., s. 270.
270
Kresowa Księga Sprawiedliwych 1939–1945. O Ukraińcach ratujących Polaków poddanych eksterminacji przez OUN i UPA, oprac. Romuald Niedzielko, Warszawa 2007, s. 20.
271
ЦДАВОВУ, ф. 3833, оп. 1, спр. 131, арк. 7.
272
ЦДАВОВУ, ф. 3833, оп. 1, спр. 153, арк. 7, рапорт за період 28 березня — 29 квітня 1944 р.
273
ЦДАВОВУ, ф. 3833, оп. 1, спр. 126, арк. 62.
274
ЦДАВОВУ, ф. 3833, оп. 1, спр. 126, арк. 71.
275
SPP, Sprawozdanie sytuacyjne z ziem polskich za grudzień 1943 — luty 1944 roku, s. 62.