Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.
- Автор: Мотика Ґжеґож
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Дух і Літера
- ISBN: 978-966-378-302-4
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: История
Электронная книга - «Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.». Краткое содержание книги:
Про причини, перебіг і наслідки цього конфлікту — найбільш дискусійної теми української та польської історіографії й найболючішої проблеми сучасних взаємин двох народів-сусідів, йдеться в пропонованій українському читачеві книзі польського історика, професора, габілітованого доктора Ґжеґожа Мотики. Автор, який багато років працює в дослідних і просвітних структурах Інституту Національної Пам’яті та Інституті політичних досліджень Польської АН, є провідним фахівцем у цій галузі україністики, а його численні наукові розвідки користуються визнанням у середовищі польських і українських дослідників, водночас породжуючи своєю об’єктивністю, та глибиною неприязнь у тих, хто по обидва боки кордону прагне маніпулювати історичним минулим задля досягнення політичних цілей.
Найбільше митрополита потрясли потворні злочини, скоєні нацистами, передусім Голокост євреїв. Саме тому на початку 1942 року в листі до глави СС Гайнріха Гімлера він питав, чи знає той про звірства, скоєні німецькими солдатами, і висловив сподівання, що для антисемітських операцій не використовуватимуть українців, які служать у допоміжній поліції. Водночас Шептицький розпочав пастирську акцію, покликану загострити чутливість віруючих греко-католиків до питання оборони людського життя. У своїх листах, пастирських посланнях і заявах до священиків він неодноразово нагадував, що рішення про смертну кару може виносити лише законна державна влада, та й то лише супроти безнадійних призвідців найважчих злочинів, чия провина була доведена на справедливому судовому процесі. Він нагадував, що ті, хто скоюють убивства, чинять надзвичайно важкий гріх, який виключає їх із громади віруючих і прирікає на вічне прокляття. Той гріх можна було би спокутувати тільки глибоким покаянням. Греко-католицькі парохи були зобов’язані переказати ці заклики віруючим у парафіях. Водночас вони мусили заохочувати греко-католиків уникати осіб, заплямованих гріхом смертовбивства, щоб у такий спосіб переконати їх змінити свої погляди.
Найвідомішим пастирським посланням митрополита є опублікований у листопаді 1942 року декрет Не убий!, своєрідний підсумок попереднього научання митрополита щодо п’ятої заповіді. У декреті читаємо:
Чоловіковбивник виключає себе з [...] Божої суспільности [...] і стягає на себе велику Божу кару у вічності й страшне Боже прокляття вже на цьому світі. [...] В темній душі чоловіковбивника здійснюється те, що з такою силою описане в псальмі. [...] Рана його душі смердить і гниє в його жиючому та ходячому ще по світі трупі. Він погордив благословенством Божого закону, і воно віддалилося від нього. [...] Така доля убивника на цьому світі, а у вічності участь із діяволами й ангелами його. [...] Людина, що проливає неповинну кров свого ворога, політичного противника, є таким самим чоловіковбивником, як людина, що це робить для рабунку, і так само заслуговує на кару Божу і на клятву Церкви[279].
Наміри митрополита стають цілком зрозумілими в світлі його листа до папи Пія XII в серпні 1942 року. З нього випливає, що архієпископ Шептицький був серйозно занепокоєний деморалізацією української громади, зумовленою німецькою окупацією, та намагався застерегти віруючих греко-католиків від втягування їх до участі в операціях із винищення євреїв, а відтак перед вчиненням смертного гріха. Його наступні нагадування про потребу дотримання п’ятої заповіді служили саме цій меті, а одночасні висловлювання з приводу милосердя були покликані спонукати допомагати усім потребуючим, а отже, і євреям, котрі шукали порятунку.
Про те, що ініціативи митрополита стосувалися не лише українців, переконує його особиста ангажованість у справу порятунку євреїв. Попри те, що він був прикутий до інвалідного візка, архієпископ Шептицький зумів створити мережу греко-католиків, яка займалася порятунком осіб єврейського походження. Віддані йому особи на прохання архієпископа переховували в монастирях багатьох людей, у тому числі рабина Давида Кагане, Курта Левіна та Адама Даніеля Ротфельда. Слід, утім, підкреслити, що увесь цей — так би мовити — духовний хрестовий похід на захист життя стосувався передусім Голокосту євреїв, а не вбивства поляків. Хоча ще раніше, в 1941 році архієпископ був шокований планами убивства польської інтелігенції та священиків, проте і наприкінці 1942 року він приписував саме німцям намір «винищити всю українську та польську інтелігенцію»[280].
Безпосередньо становища поляків могли стосуватися тільки пастирські послання митрополита 1943–1944 років. У листі до віруючих від серпня 1943 року архієпископ Шептицький зауважив:
Ми були свідками навіть страшних убивств, сповнених молодими людьми, може, навіть в добрих намірах, але з жахливими наслідками для народу. Ми бачили не раз людей, що [...] наказували для добра справи когось убивати. [...] На жаль, такі випадки виробили в молодих фальшиві пересвідчення про те, коли кому можна життя відібрати.
Далі архієпископ у своєму посланні твердо нагадував, що недотримання п’ятої заповіді «стягає на душу прокляття небес», накладаючи на злочинця «п’ятно неповинно пролитої крові, не затерте навіть покаянням». Водночас — у зв’язку з непослухом молоді — він апелював до батьків:
Життя і добра ближнього стережіть в ім’я християнської любові ближнього і християнської цивілізації, в ім’я того християнського суспільного ладу, який ми бажали би бачити колись у нашій самостійній, соборній Українській державі. Будьте переконані, що все, що тільки зробите в напрямі так понятої любові ближнього, принесе обильне Боже благословення Вашій родині й Вашому селу.
279
Декрет Митрополита Андрея «Не убий!» і правила до декрету «Про п’яту Божу заповідь», Митрополит Андрей Шептицький, Пастирські послання, т. III, Львів 2010, с. 543–544.
280
Митрополит Андрей Шептицький. Документи і матеріали 1941–1944, ред. Жанна Ковба, Київ 2003, с. 266.