Легенди нескореної зими
- Автор: Ухачевский Сергей
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 978-966-663-362-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Легенди нескореної зими». Краткое содержание книги:
Усі збіги власних назв, імен чи характерів є абсолютно випадковими.
Автор і Видавець просять у Вас пробачення за ненормативну лексику, яка трапляється у романі. Автор просто показав життя таким, яким воно є.
Кажучи словами Ярослава Гашека, автора безсмертного роману «Пригоди бравого вояки Швейка»: Життя — це не школа витонченої поведінки. Кожен говорить так, як уміє…
А цей роман — ані підручник салонних манер, ані науковий трактат про те, яких слів прийнято вживати у товаристві.
— Подать мені слєдующого, буду упаковувать у щит.
— Нет, не надо! — заволали ті.
Він запитав у своїх:
— Докумєнти у всіх зібрали?
Ті сказали, мовляв, так. А Бача попередив тітушню:
— Крок вліво, крок вправо — чрєваті расширєнієм вашого кругазора. Всім понятно, гопота?
— Не очень, — протягнув хтось.
— Расширю кругозор путьом індівідуального натягіванія глаза на жопу, — пояснив Бача і скомандував: — Тепер всім стать строєм і пиздувать на Майдан. Вас пропустять, коли назовете на барикаді пароль: «Ми йобані потвори». Повторіть.
Тітушки встали з асфальту і розладнаним хором повторили:
— Ми йобані потвори…
— Мададци, — похвалив Бача. — Скажете, що йдете в магазін… — роззирнувся, очікуючи підказки, Дід усміхнено підказав:
— Бутік… «Ля муроль»…
— Вот туди і пиздуйте. Там вас прийме комісар Матроскін. Скажете, що це йому подарок від Дєда і Гєнєрала. Всьо понятно?
— Да, да, да…
— А цього, в щиті, — продовжив, кивнувши на бранця власного щита, — так і ведіть, щоб не упав і не покотився…
Майданівці від сміху лежали покотом. Машини, котрі проїжджали поруч, весело сигналили, вітаючи повстанців. Особливо всіх веселив упакований в алюмінієвий ментовський щит тітушка. Полонені по Володимирській рушили у бік Майдану.
— А ти, брат, в ударі, — похвалив його Дід. — Думаєш, не розбіжаться?
— А куди вони нахуй дінуться?
— Мабуть, що так, — погодився Дід. — Ну, щось ми тут затримались, — і глянув услід групі тітушок, що марширували на Майдан, не озираючись. — Треба рухатися далі.
Двоє молодих бійців і собі спробували зігнути трофейний щит, але це виявилося неможливим. Вони з повагою подивились на Бачу, котрий таку маніпуляцію провів завиграшки.
— Салабони, — пхинькнув на те Бача.
Вони рушили далі…
Ніч «вісімнадцяти»
Заумний встиг сам обшарити більшість придатних для снайперської роботи горищ. Йому було трохи страшно ходити по чужих, закинутих дахах, де багато темних закутків, павутиння і голубів. Щоб не привертати уваги мешканців будинків, доводилося самостійно відчиняти замки дверей, що вели на горища. І йому це вдавалося з легкістю. Адже за спеціальністю він був вчителем-трудовиком у забутому Богом депресивному районному центрі Сумщини, де було багато самотніх учительок, однокласниць, одногрупниць, сусідок… А ще більше — спитих чоловіків, які мало цікавились власне жінками, більше — вмістом пляшок. Частина з них давно поїхала на роботу до Сибіру, чи до Росії — там і зникли. Тому Заумний мав попит у молодичок. Руки у нього росли не з п’ятої точки, і він завжди був готовий комусь щось підремонтувати, відкрити замок, щось прибити, прикрутити… Він був завжди ситим, тверезим, але… «неперспективним», тому й залишався вільним козаком на вільному випасі. Його спосіб життя можна було назвати розгульним, однак — все було по-чесному. Він нікому нічого не обіцяв. А щось відремонтувати — то це без проблем.
І тепер його досвід придався в освоєнні горищ. В’язка ключів, кілька відмичок, надфілі, пасатижі — ось і весь скромний набір зломщика. Та головне, що йому в цій справі подобалось, то це «макар» в оперативній кобурі під рукою, який дозволив узяти Дід. Хтозна-що може статися… І це найбільше затримувало його просування горищами та вивченню сектору обстрілу. Він грався пістолетом, вихоплюючи кожен раз із кобури, заганяв патрон у патронник, витягав магазин, пересмикував затвор, набій вилітав на запилену підлогу, він шукав його у темноті, потім забивав назад у магазин (а восьмий патрон в магазин «макара» забити не просто…). Знову пересмикував затвор, стріляв ухолосту. Вставляв магазин, ставив на запобіжник… І так сотню разів на годину. Грався… Хоча казав собі: «Треба звикати до зброї, щоб руки «працювали автоматично». Іноді просто видобував магазин і клацав курком вхолосту, цілячись у тіні на горищі. Але повернувся він у бутік ще засвітла, з блокнотом, де позамальовував точки, придатні для стрільби, і сектори обстрілу.
Італієць тим часом обійшов Майдан, вишукуючи простіші шляхи, наприклад, згорілу будівлю профспілок. Вона ще трішки курилася і там смерділо згарищем, але місце було цілком придатне для стрільби. Готель «Козацький» був надто засвічений і там стояла сотня Триндюка, з яким на Майдані у більшості сотників були натягнуті стосунки — його підозрювали у крадіжках грошей, продуктів, одягу. З початком бойових дій його сотня різко зменшилася до розміру взводу — «герої» швидко розбіглись по домівках, а залишки «тримали оборону» на вулицях Малопідвальній і Михайлівській[130].
130
З цих напрямків не було загроз наступу на Майдан.