Легенди нескореної зими

Ніч «вісімнадцяти»

Заумний встиг сам обшарити більшість придатних для снайперської роботи горищ. Йому було трохи страшно ходити по чужих, закинутих дахах, де багато темних закутків, павутиння і голубів. Щоб не привертати уваги мешканців будинків, доводилося самостійно відчиняти замки дверей, що вели на горища. І йому це вдавалося з легкістю. Адже за спеціальністю він був вчителем-трудовиком у забутому Богом депресивному районному центрі Сумщини, де було багато самотніх учительок, однокласниць, одногрупниць, сусідок… А ще більше — спитих чоловіків, які мало цікавились власне жінками, більше — вмістом пляшок. Частина з них давно поїхала на роботу до Сибіру, чи до Росії — там і зникли. Тому Заумний мав попит у молодичок. Руки у нього росли не з п’ятої точки, і він завжди був готовий комусь щось підремонтувати, відкрити замок, щось прибити, прикрутити… Він був завжди ситим, тверезим, але… «неперспективним», тому й залишався вільним козаком на вільному випасі. Його спосіб життя можна було назвати розгульним, однак — все було по-чесному. Він нікому нічого не обіцяв. А щось відремонтувати — то це без проблем.

І тепер його досвід придався в освоєнні горищ. В’язка ключів, кілька відмичок, надфілі, пасатижі — ось і весь скромний набір зломщика. Та головне, що йому в цій справі подобалось, то це «макар» в оперативній кобурі під рукою, який дозволив узяти Дід. Хтозна-що може статися… І це найбільше затримувало його просування горищами та вивченню сектору обстрілу. Він грався пістолетом, вихоплюючи кожен раз із кобури, заганяв патрон у патронник, витягав магазин, пересмикував затвор, набій вилітав на запилену підлогу, він шукав його у темноті, потім забивав назад у магазин (а восьмий патрон в магазин «макара» забити не просто…). Знову пересмикував затвор, стріляв ухолосту. Вставляв магазин, ставив на запобіжник… І так сотню разів на годину. Грався… Хоча казав собі: «Треба звикати до зброї, щоб руки «працювали автоматично». Іноді просто видобував магазин і клацав курком вхолосту, цілячись у тіні на горищі. Але повернувся він у бутік ще засвітла, з блокнотом, де позамальовував точки, придатні для стрільби, і сектори обстрілу.

Італієць тим часом обійшов Майдан, вишукуючи простіші шляхи, наприклад, згорілу будівлю профспілок. Вона ще трішки курилася і там смерділо згарищем, але місце було цілком придатне для стрільби. Готель «Козацький» був надто засвічений і там стояла сотня Триндюка, з яким на Майдані у більшості сотників були натягнуті стосунки — його підозрювали у крадіжках грошей, продуктів, одягу. З початком бойових дій його сотня різко зменшилася до розміру взводу — «герої» швидко розбіглись по домівках, а залишки «тримали оборону» на вулицях Малопідвальній і Михайлівській[130].