Легенди нескореної зими
- Автор: Ухачевский Сергей
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 978-966-663-362-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Легенди нескореної зими». Краткое содержание книги:
Усі збіги власних назв, імен чи характерів є абсолютно випадковими.
Автор і Видавець просять у Вас пробачення за ненормативну лексику, яка трапляється у романі. Автор просто показав життя таким, яким воно є.
Кажучи словами Ярослава Гашека, автора безсмертного роману «Пригоди бравого вояки Швейка»: Життя — це не школа витонченої поведінки. Кожен говорить так, як уміє…
А цей роман — ані підручник салонних манер, ані науковий трактат про те, яких слів прийнято вживати у товаристві.
— До чого ти це? — запитав спроквола Морпєх.
— Мишко наворожив, що все закінчиться завтра, — посміхнувся Дід. — А нам ще потрібно пережити цей день і нікуди не влипнути. Тобто влипнути без наслідків… А коли вже з наслідками, то з головою… Словом, все на мене, пацани.
Виїзд був вдалим… На перехресті Володимирської та бульвару Шевченка стояла зведена групка гаішників і тітушок. Зазвичай вони ніколи не стояли разом, а тут — просто зведений хор мальчиків-зайчиків. Їм чомусь було весело. Четверо мусорів були озброєні «сучками» і «макарами», а тітушня, їх було штук десять, — битами і щитами. Принаймні здалеку у них не було помітно вогнепальної зброї.
Група Діда — десятеро злих бійців у переповненому бусику. Він сам був за кермом і вів машину не петляючи, просто до поста. Товстезний жирний мусор вийшов назустріч і махнув смугастою палкою, мовляв, зупиняйся. На що Бача, котрий сидів із задоволеною пикою поруч із Дідом, рявкнув:
— Дави падаль! Тормоза придумали сцикуни!
І той натиснув на акселератор. Побачивши, що бусик і не планує зупинятися, а може ще й розчавити, «патрулі» кинулися врізнобіч, мов сполохані горобці. Найважче втікати виявилося жирному гаішнику. Він зробив три лінивих кроки назад. Бусик під’їхав до нього, різко загальмував і сильно штовхнув у пузо. Жирний мусор махнув у повітрі руками і відлетів на капот патрульного авто.
З усіх дверей бусика висипав десант майданівців і накинувся на тітушню. Їх одразу почали по одному гамселити дубцями, так, що ті й не стали захищатися, попадали на асфальт животами і позакладали руки за шиї. Так, ніби все життя цим займалися. Один, щоправда, виявився сміливим і почав махати кийком перед носом у Бачі. Той у бойовому запалі, у засмальцьованому генеральському камуфляжі вискочив з машини і забув свого дубця. Але не розгубився і, відбивши черговий удар тітушки, кулаком ударив його по зап’ястю — битка випала у нього з руки і весело відбиваючи дріб, заплигала по асфальту. Тітушка від болю скривився, сховав травмовану ручку під щит і сполохано зіщулився.
Дід, одним ударом відрубавши тітушку, який ловив ґав, глянув на Бачу. Той з розчуленою посмішкою розкрив руки для обіймів і зі словами:
— Братішка, ми ж пиздуємо в Європу, поетому плєнних не убиваємо. — Підійшов до очманілого тітушки і обійняв його разом зі щитом. Трішки натужився, скрутив щит трубкою, долонями, втрамбовуючи ворога у цю трубку і примовляючи: «Пакуйся м’ясо в колбасу»… А коли той з наповненими жахом очима спробував вирватися з полону власного щита, Бача сказав, оцінивши власну роботу:
— Красіво. Бантіком перев’язати і можна складати в подарочну коробку.
Мусора, котрі стояли зі зброєю напоготові та з розкритими ротами, дивлячись на це, враз опустили автомати. Генерал Бача розвальцем підійшов до них, поки майданівці проводили профілактичне побиття інших тітушок.
— Дай закурити, — сказав одному.
Той дістав пачку і розгублено подав Бачі. Бача дістав одну цигарку, прикурив, пачку поклав собі у кишеню. Глянув на дебелого гаішника, що перелякано тремтів усім тілом, зняв у нього з голови кашкета, поклав на капот і наказав:
— Розряджайте пукалки.
Ті слухняно відстебнули магазини і почали розряджати набої у кашкет. Коли закінчили, Бача таким спокійним, дружнім голоском поцікавився: «Все, більше немає?» Ті заперечливо захитали головами. Він обшукав їх, забравши тільки цигарки і запальнички. Прикурив від свого недопалка наступну цигарку, хвильку подумав… Забрав «макарови», познімав затворні рами. Зняв пружини з дул, розрівняв їх та покрутив на них вузли. Виламав з корпусів стволи, виклав це добро на капот і примусив ментів протерти відбитки його пальців. В автоматах погнув поршні так, наче це були тоненькі прутики з лози, з пружинами провів ті ж маніпуляції, що й з пістолетними. Подивився на свою роботу, наче подумав, як би ще поглумитися над мусорами… і кілька разів з розгону вдарив дульними компенсаторами автоматів об асфальт. Від такого глуму вони сумно опустили цівки донизу.
— А кажуть ще, шо калаш надьожне оружиє. І може стрілять в любом случає… Ну-ну… Хочу я побачить, як вони будуть стрілять, — і після цього до мусорів: — А тепер — нахуй звідсіля.
Ті все ще не знали, що їм робити і стали сполохано переглядатися.
— Нахуй це може буть туда, — вказав рукою у бік площі Левка Дебелого.
Менти нарешті отямились, заскочили в машину і поїхали… у вказаному напрямку. Майданівці, котрі, бачили бенефіс Бачі, навіть перестали бити тітушок і нарешті заржали. А той, в ударі, розвальцем, попахкуючи цигаркою, підійшов до групи розпластаних недобитків і сказав: