Легенди нескореної зими
- Автор: Ухачевский Сергей
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 978-966-663-362-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Легенди нескореної зими». Краткое содержание книги:
Усі збіги власних назв, імен чи характерів є абсолютно випадковими.
Автор і Видавець просять у Вас пробачення за ненормативну лексику, яка трапляється у романі. Автор просто показав життя таким, яким воно є.
Кажучи словами Ярослава Гашека, автора безсмертного роману «Пригоди бравого вояки Швейка»: Життя — це не школа витонченої поведінки. Кожен говорить так, як уміє…
А цей роман — ані підручник салонних манер, ані науковий трактат про те, яких слів прийнято вживати у товаристві.
— Що будемо робити з тітушньою? — поцікавився Заумний.
— Спочатку здаємо на допит Матроскіну, потім — в Київраду, там їх чекатиме добродушний прийом з чаєм та бутербродами. Поки що це — все.
— З піздюлінами, шоб пиріжками домашніми ригали, — буркнув Бача.
— А що, коли прорвуть оборону? — запитав Борька.
— Кидати все і відступати. Це мій наказ. Якщо десь буде створено нове вогнище спротиву, йти туди. Якщо ні, то справді підемо рити схрони-е-е-е… В партизани.
В рації Діда щось захрипіло, він увімкнув і йому повідомили, що мусора знову почали наступ на позиції повстанців на самому Майдані. З вулиці заново долинуло бахкання, окрики, тріскотня феєрверків і розриви петард.
— Твоя задача — забезпечити доступ допомоги до Майдану, — знову поставили йому завдання. — Не вистачає шин і бензину.
— Прийняв. Працюю.
Поки бійці приводили себе до порядку — в приміщенні був лише один умивальник, а народу — майже півсотні, повернувся Морпєх. Він якось вдало проскочив поміж постами і доповів:
— Знайомі сказали, що перед самим в’їздом до Києва стоять автобуси з Вінниці, Хмельницького, їх не пускають на Майдан.
Він передав снайперську гвинтівку і цинк з набоями Італійцю так, ніби вже давно йде повноцінна війна, і у цьому немає нічого незвичного — спокійно і буденно. До війни звикаєш швидко… У того зловісно спалахнули очі.
— Вибери собі коректувальників, прикриття і другого номера, — наказав йому Дід. — Бо можна ще й на наших напоротись. І головне: треба все робити по-тихому.
Дід сів до столу, подивився на карту Києва, поцікавився у Морпєха:
— А як тобі вдалось проскочити так швидко і без пригод?
— Десь дворами, десь дорогами, — знизав плечима Морпєх.
— А нахуя рисковать? — здивувався Десант, відірвавшись від планшета. — Сейчас на интерактивных картах люди выставляют метки, где посты гаишников, там же помечают точки, где видели титушек. В котором часу… Сейчас век компьютерных технологий, а вы как дикари «дворами», «дорогами».
— Чудово, — вирішив Дід, — я думав, що ти в Інтернеті тільки шаришся по сайтах зі звйоздами і голими тьолками. Вибач, помилявся. Тому бери свою машину, вона ніде не засвічена, і витягай на Майдан підкріплення. Ніяких майданівських примочок і документів з собою не бери. Візьми когось із бійців. Ви — народ простий і трудящий, їдете будувати ще одну дачу Пшонці. Зрозуміло?
— Понял, сделаю, — відказав Десант; на ходу гортаючи новини в планшеті, кивнув до одного зі своїх бійців і обидва вийшли з бутіка.
— Все, пацани, не спати, по конях і погнали на патрулювання… — підігнав вояків Сергій.
— Командир, — враз озвався Борька. — А можна ми туди,— кивнув у бік Майдану. — Хоч трішки поможемо…
— І я, — не міг всидіти на місці Бача…
— А тобі куди? — аж пересмикнув роздратовано плечима Дід. — Дякуй, що я тебе не запакував на дальні больнічки[129]…
— Сєрий, та я вже здоров, шо бик, — він був немов велика ображена дитина. — Не могу на місці сидіть… Упиздить би когось… Руки чешуться. Правда…
— Поїдеш зі мною. Не треба, щоб у тебе над головою гупало. На чергуванні все-таки менше ризику і менше вибухів.
— А ви, — до Борьки. — Ідіть, розважтеся. Теж позмінно. Треба, щоб тут хтось був постійно. Мало що — барикади тут з усіх сторін порожні… Тільки акуратніше там… — зітхнув, — постійно виносять як не поранених, то…
Італієць тим часом розібрав гвинтівку і почав її чистити. Заумний встиг звідкілясь дістати машинне масло і почав чистити магазини. Вони були залиті солідолом.
— Коли плануєш на вихід? — запитав Дід в Італійця.
— Пошарюсь по горищах, виберу цікаві сектори обстрілу. І як тільки стемніє, піду. Перший помічник у мене вже є, — кивнув на Заумного.
— Добре, — погодився Сергій. — Даю добро. І ще таке, — обвів усіх присутніх поглядом: — Якщо у когось виникнуть якісь проблеми… Чи зараз, чи, може, пізніше… Хто знає, як життя поверне… Валіть все на мене. Ви лише виконували мої накази.
129
Тобто в лікарні районних центрів, де поранені майданівці могли почуватись безпечно.