Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна
- Автор: Браун Дэниел Джеймс
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7279-36-4
- Переводчик: Любовь Пилаева
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна». Краткое содержание книги:
Друга переносить нас до Німеччини, де Гітлер уже задумав свій найстрашніший план — Другу світову Перш ніж розв’язати війну, він прагне приспати ворога — показати, що Німеччина гостинна, вільна і мирна держава. Задля цього керівництво країни вирішує провести Олімпійські ігри 1936 року, куди, у складі збірної США з веслування, потрапляють наші герої.
Створена на основі реальних подій, книга розповідає про дружбу, вірність і відчайдушну боротьбу добра та зла. А головне — проводить паралелі з сучасним світом, змушує замислитись над тим, що подібний сценарій може повторитися, або навіть вже повторюється, сьогодні.
Академічне веслування у багатьох аспектах є спортом фундаментальних парадоксів. Із одного боку, восьмивесельний гоночний човен, що живиться енергією незвичайно великих і фізично сильних чоловіків або жінок, керується, контролюється та спрямовується найменшою і слабшою людиною в човні. Рульовий (нині це часто жінка навіть у чоловічому екіпажі) мусить мати силу характеру, щоб управляти чоловіками і жінками, удвічі більшими за себе, викрикувати їм накази і бути впевненим, що левіафани миттєво і беззаперечно реагуватимуть на ці команди. Це, мабуть, найбезглуздіше співвідношення серед усіх видів спорту.
Ще один парадокс полягає у фізиці цього спорту. Об’єктом зусиль є, звичайно, намагання змусити човен рухатись по воді так швидко, наскільки це можливо. Але щодовше човен пливе, тим важче добре веслувати. Складність виконати послідовність рухів, кожен із яких весляр має зробити з досконалою точністю, зростає в геометричній прогресії при збільшенні частоти ходу. Веслування в ритмі 36 гребків на хвилину є значно складнішим, ніж веслування з 26 гребками. Коли темп прискорюється, покарання за промах — наприклад, якщо весло торкається води на частки секунди зарано або запізно — стає все суворішим, а можливість катастрофи навіть більшою. Водночас, зусилля, необхідні для підтримки високої частоти, роблять фізичний біль усе виснажливішим а, отже, імовірність похибки більшою. У цьому сенсі швидкість є як кінцевою метою весляра, так і його великим ворогом. Іншими словами, красиве й ефективне веслування часто означає болісне веслування. Кажуть, якось один із тренерів відверто висловився так: «Веслування — як красивий качур. На поверхні він сама граційність, але під водою байстрюк гребе як божевільний!»
Проте найбільший парадокс спорту полягає у психологічному складі людей, які орудують веслами. Визначні веслярі обов’язково зліплені з конфліктуючих матеріалів — масла і води, вогню і землі. З одного боку, вони мусять мати неймовірну впевненість у собі, сильне его і титанічну силу волі. Вони мають бути майже непідвладні фрустрації. Той, хто не вірить глибоко в самого себе, у свою здатність долати труднощі і переборювати негаразди, швидше за все, навіть не намагатиметься спробувати щось настільки зухвале, як конкурентне веслування на найвищих рівнях. Цей спорт пропонує так багато можливостей для страждань і так мало шансів для слави, що лише найнаполегливіші, найбільш упевнені у своїх силах і цілеспрямовані, ймовірно, досягнуть успіху в ньому. Проте водночас — і це ключовий аспект, жоден інший спорт не вимагає і не винагороджує повну відмову від власного «я» так, як це робить веслування. Визначні екіпажі можуть мати членів виняткового таланту або сили; вони можуть мати видатних рульових, загребних чи носових веслярів; але в них немає зірок. Командне зусилля — це ідеально синхронізований рух м’язів, весел, човна і води; єдина, цілісна, об’єднана, прекрасна симфонія, якою стає екіпаж у русі — це все, що має значення. А не окрема людина, не чиєсь власне «я».
Психологія є складною. Навіть якщо веслярі мають підпорядкувати команді своє, часто-густо, затяте почуття незалежності і самовпевненості, вони також мусять залишатися вірними своїй індивідуальності, своїм унікальним можливостям як веслярів або, якщо на те пішло, як людських істот. Навіть якщо б це було можливо, тренери не клонували би своїх найбільш сильних, розумних і здібних веслярів. Клони не виграють перегони. Перегони виграють команди, і визначні команди мають ретельно збалансоване поєднання фізичних здібностей і типів особистостей. У натуральному вираженні, наприклад, руки одного весляра можуть бути довшими, ніж у інших, але останні можуть мати сильнішу спину. Жоден із членів екіпажа не обов’язково є кращим або ціннішим за інших, але як довгі руки, так і міцна спина є активами човна. Але якщо вони хочуть веслувати разом, кожен із цих веслярів має пристосуватись до потреб і можливостей інших. Кожен має бути готовий до компромісу, до чогось на зразок оптимізації його гребків для загального блага човна — весляр із коротшими руками тягнутись трохи далі, а довгорукий гребець — трохи вкорочувати свій розмах таким чином, щоб весла обох членів команди залишалися паралельними, і обидві лопаті входили у воду і виходили з неї точнісінько в одну і ту ж мить. Ця дуже витончена координація та співпраця мають бути помножені на 8 осіб із різною статурою та будовою тіла, щоб отримати найбільше зиску із сильних сторін кожного члена екіпажа. Лише в цьому випадку можливості, які надає різноманіття, наприклад, легші, технічніші веслярі в носовій частині і сильніші, важчі гребці в середині човна, принесуть користь, а не втрати.