Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна

В епоху, коли американці дивляться десятки кабельних спортивних каналів, коли професійні спортсмени часто-густо розпоряджаються річними зарплатами в десятки мільйонів доларів, і коли ціла нація практично випадає з життя задля віртуального національного свята в неділю Суперкубка, складно вповні оцінити, наскільки важливою була зростаюча популярність університетської команди Вашингтона для мешканців Сіетла в 1935 році. Це місто довго вважалось багатьма, та навіть іноді саме було схильне вважати себе, тихим болотом у багатьох царинах, і не в останню чергу у світі спорту. Футбольна команда університету історично була виграшним проектом із дивовижними досягненнями у своєму активі — рекордом у 63 матчі поспіль без поразок між 1907 і 1917 роками. Протягом цієї вдалої смуги під керівництвом тренера Гіла Добі команда Вашингтона здобула 1930 очок проти 118 очок суперників. Але, слід зазначити, що Добі був не надто відданим дотриманню правил. Одного разу він відзначився тим, що спорядив двійко своїх менших зростом гравців залізними підплічниками, і таке коригування екіпіровки надало хлопцям, здавалося би, надприродної здатності збивати з ніг значно могутніших чоловіків. Так чи інак, «Сонячні щити» Вашингтона (перейменовані на «Ескімосів» за пропозицією команди 1922 року) грали майже винятково на Західному узбережжі і діставалися до національного етапу «Рожевої чаші» лише двічі, один раз, зігравши внічию із командою Військово-морського флоту, і ще раз, програвши Алабамі.

Бейсбольні команди Сіетла взагалі ніколи, насправді, не доходили до національного етапу змагань. Було лиш кілька професійних бейсбольних команд починаючи із 24 травня 1890 року, коли «Червоні» Сіетла кинули виклик команді «Водоспади Спокана». У наступні роки місто бачило бейсбольні команди, що називались по-різному: «Сіетлці», «Клондайкери», «Викликачі дощу», «Сміливці», «Гіганти», «Рейніри», «Сайвошці», «Індіанці» і, за невдалим збігом обставин, «Бриджі Сіетла». Але все це були дрібні команди нижчої ліги, що грали лише в місцевих і регіональних змаганнях. Бейсбол у Сіетлі нещодавно пережив серйозний удар, один із багатьох майбутніх ударів, коли дерев’яні стенди на бейсбольному стадіоні індіанців «Дагдейл Парк» згоріли дотла в липні 1932 року. Команда перебралась на муніципальний стадіон у середній школі. Але на ньому не було трави, а поле було нічим іншим, як прямокутником, укритим грязюкою і камінням. Під час матчів і між ними бригади обслуги снували по полю з джутовими мішками, підбираючи якомога більше каміння, щоб уберегти гравців від спотикань під час гонитви за м’ячем на льоту або від здирання шкіри при ковзанні на базу. Це виявилося безнадійною справою і нескінченним завданням. Один із школярів, які грали в команді, Едо Ванні, що пізніше став менеджером «Рейнірів», сказав про цей стадіон: «Якщо би там застряг кінь, він помер би з голоду. Це ніщо інше, як скелі». Протягом десятиліть шанувальникам бейсболу в Сіетлі доводилося вибирати східну команду, за яку вони могли би вболівати, якщо хотіли робити ставки у вищій лізі.

Спорт у Сіетлі одного разу ненадовго піднявся до міжнародного визнання у 1917 році, коли професійна хокейна команда міста «Метрополітанс» стала першою американською командою, що виграла Кубок Стенлі, перемігши «Монреаль Канадієнс». Але «Метрополітанс» зазвичай грали лише в змаганнях Хокейної асоціації Тихоокеанського узбережжя, і коли власник їхнього спортивного комплексу не продовжив із ними договір оренди в 1924 році, команда згорнула свою діяльність.

З огляду на таку мізерну спортивну спадщину, перемоги екіпажів Вашингтона у веслуванні дали мешканцям Сіетла те, чого вони не мали протягом тривалого часу, те, чого, насправді, у них ніколи не було. Після цілковитого тріумфу в Каліфорнії, недавнього успіху в Поукіпзі і тепер навіть розмов про майбутні перемоги в Олімпійських іграх будь-який мешканець Сіетла міг випнути груди і трішки повихвалятися. Він міг написати про це друзям і родичам на сході. Він міг прочитати про це в «Пост-Інтеллідженсері» вранці і згодом насолоджуватися цим знову в «Сіетл Таймс» ввечері. Він міг побалакати про це з перукарем під час стрижки і знав, що перукар переймався цим так само, як і він. Ці хлопці у своїх човнах раптом почали, довжина за довжиною і перемога за перемогою, прославляти Сіетл і, ймовірно, зроблять ще більше для його визнання у світі найближчим часом. Усі в місті тепер вірили в це, і ця віра згуртовувала їх докупи та дозволяла почуватися упевненіше в такі неспокійні часи.