Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна
- Автор: Браун Дэниел Джеймс
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7279-36-4
- Переводчик: Любовь Пилаева
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна». Краткое содержание книги:
Друга переносить нас до Німеччини, де Гітлер уже задумав свій найстрашніший план — Другу світову Перш ніж розв’язати війну, він прагне приспати ворога — показати, що Німеччина гостинна, вільна і мирна держава. Задля цього керівництво країни вирішує провести Олімпійські ігри 1936 року, куди, у складі збірної США з веслування, потрапляють наші герої.
Створена на основі реальних подій, книга розповідає про дружбу, вірність і відчайдушну боротьбу добра та зла. А головне — проводить паралелі з сучасним світом, змушує замислитись над тим, що подібний сценарій може повторитися, або навіть вже повторюється, сьогодні.
Навіть якщо тріумф веслувальників Вашингтона надто довго затримався на першій сторінці «Таймс» чи «Пост-Інтеллідженсера», сіетлці не могли не помічати провісників інших прийдешніх бід.
Наступного дня після регати Тихоокеанського узбережжя на лимані Окленда, 14 квітня, пилові бурі останніх кількох років раптом затьмарила катастрофа, яку донині пам’ятають у штатах Рівнин як Чорну неділю. Лиш за кілька годин холодні, сухі вітри налетіли з півночі, видули із сухих полів удвічі більшу кількість ґрунту, ніж була вирита з Панамського каналу, і підняли його на два з половиною кілометри в небо. На більшій частині території п’яти штатів сонячне світло у середині дня поступилося цілковитій темряві. Часточки пилу, принесені вітром, генерували стільки статичної електрики в повітрі, що колючі дроти огорож світилися в полуденній темряві. Фермери за роботою у полях падали навколішки й наосліп безцільно шарили довкола, не в змозі знайти дорогу до власних осель. Автомобілі збивалися зі шляху і падали в канави, де їхні пасажири закривали обличчя хустинками, намагаючись дихати, але лише відхаркували землю. Іноді вони залишали свої авто і, похитуючись, брели до будинків чужих людей і стукали у двері, просили притулку й отримували його.
Наступного дня головний редактор бюро «Ассошіейтед Пресс» у місті Канзас Ед Стенлі вжив фразу «пилова чаша» у повідомленні телеграфного агентства про руйнування, спричинені бурею, і цей новий термін увійшов до американського слововжитку. Протягом наступних кількох місяців, коли розмах спустошення локалізувався, струмок обірваних біженців у західному напрямку, який спостерігав Джо Ранц минулого літа, став потоком. Протягом кількох років два з половиною мільйони американців залишали домівки і тяглися на захід у невизначене майбутнє — без коренів, без власності, позбавлені простого комфорту і гідності, без місця, яке могли б назвати своїм домом.
Протягом місяців становище в Америці покращувалось. Пропозиції роботи знову почали з’являтися в «Сіетл Таймс» і «Пост-Інтеллідженсері» та в сотнях газет по всій країні. Такі люди, як Гаррі Ранц, нарешті, почали знаходити вагому роботу. Але вітри 14 квітня ураз розмели надії мільйонів, що поволі накопичувалися в серцях людей. Протягом кількох тижнів «Пост-Інтеллідженсер» попереджав місцевих жителів, що конкуренція за робочі місця посилиться найближчим часом. «Велике переселення на захід ось-ось почнеться: біженці в пошуках домівок звертають свої погляди на північний захід як на землю обітовану», — повідомляв заголовок статті на першій шпальті «Пост-Інтеллідженсера» 4 травня. Кадрові агенції в Сіетлі отримували запити про наявність вільних робочих місць — будь-яких місць, незалежно від того, як низько вони оплачувались — із таких віддалених штатів, як Міссурі та Арканзас. Більшість мігрантів були фермерами, і агенції нерухомості були завалені запитами про наявність дешевих земельних ділянок недалеко від Сіетла. Жадібні агенти відповідали на запити із запевненнями, що є багато недорогої вільної землі. Але вони рідко згадували, що навколо Пьюджет-Саунд ділянки, як правило, продавалися з пнями, сотнями пнів на гектарі, кожен з яких треба було витягнути чи вирити, або підірвати динамітом із землі. Не згадували вони ні про те, що нижні шари ґрунту були льодовиковою мореною, щільно утрамбованою глиною, що чергувалася з камінням; ані про те, що клімат був холодний і похмурий та не годився для розведення тих видів сільськогосподарських культур, які вже давно вирощували люди на американському Середньому Заході.
У той же час барабанний бій зловісних новин, що надходили з Європи, почав неухильно ставати все голоснішим і наполегливішим тієї весни. Лише самі заголовки «Сіетл Таймс» упродовж чотирьох тижнів варті були стати вагомою причиною для занепокоєння: «Смертна кара для пацифістів прийнята в Німеччині, що підперезується зброєю» (19 квітня); «Нацисти ув’язнюють літніх монахів і монахинь у новій атаці на християнство» (27 квітня); «Німецький поступ у побудові підводних човнів викликає занепокоєння у Великобританії» (28 квітня); «Британія зрівнює свої літаки з фашистськими. Заклик до Гітлера зафіксувати кордони» (2 травня); «Британія застерегла Гітлера від мілітаризації Рейнської зони» (7 травня); «Нацисти мають нову зброю: корабель зі швидкістю 60 вузлів (110 кілометрів на годину)» (17 травня); «Поліція Гітлера ув’язнює громадянина США» (18 травня). Лихі новини було важко ігнорувати. Але не так вже й неможливо. І більшість американців, у Сіетлі чи будь-де іще, саме так і робили. Справи Європи, як і раніше, здавалися віддаленими на мільйон кілометрів, і саме на такій відстані більшість людей воліли їх тримати.