Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
Попеленко, виявляється, не спав. Його голова у сірій шапчині, збитій набакир, підвелася рядом із тичкою, наче макітра, що сохла.
Він, мабуть, давно придивлявся до всього, що діялося на вулиці. Не міг він не помітити і бандитів із «шмайсерами»… Напевно, розв’язував складні «військові планти» — дременути до лісу чи сховатися в лопухах.
Близька кулеметна черга надала йому впевненості, і «яструбок» виткнувся з-за тину.
— Попеленко! — гукнув я. — Сюди!
Звідти, де зникли бандити, вдарили на голос автоматні черги. Кулі зняли пилюку на дорозі і, зрикошетивши, бридко заскімлили… Отже, з флангів, городами, йшли спільники, інакше тим трьом нічого було відкривати вогонь, щоб відвернути увагу! Я відповів чергою, ніби спокусився вступити у безглузду, але діяльну перестрілку.
— Чого стоїш? — загукав я до «яструбка». — Біжи до мене!
— Не можу! — відповів Попеленко. — Стріляють дуже!
Я ще раз натиснув на спуск. Автомати примовкли, і я рвонувся вперед, поряд ліси плюхнувся Попеленко у канаву з гноївкою. Над головою проспівали кулі. Товсті, куці, як бульдоги, «шмайсерівські кулі». Тюф-тюф-тюф…
Крізь щілини в лісі я бачив велике широке обличчя «яструбка».
— Ну, ти! — сказав я. — Біжи до Глумського. Прикриєте з городів! Ти праворуч, Глумський ліворуч. Вулицею я їх не пропущу, не бійся… Та пам’ятай про трибунал… Це тобі бойові дії, розправа буде коротка.
— Еге! — видихнув Попеленко та й зник.
По той бік села, де позалягали «хлопці» Горілого, тепер працював один автомат. Напевно, двоє бандитів приєдналися до дружків, що потайки пробиралися задвірками. Тепер усе залежало від кмітливості Попеленка й Глумського. Я не міг залишити свою позицію й звільнити бандитам вулицю для кидка.
«Шмайсер» працював майже без упину, з перервами для заміни обойм. Я не став відповідати: нехай похвилюються, трохи остережуться. Ось через вулицю, розмахуючи руками, промчав Глумський. Я прикрив його кидок довгою чергою.
А незабаром із-за хат бахнув постріл із гвинтівки. І ще два підряд. Глумський відкрив пальбу. Нехай стріляв хоч і в божий світ. Вони не полізуть, зрозумівши, що флангове просування виявлено. У них теж не дивізія.
Праворуч зацокотів автомат, наш ППШ. Попеленко! Бандити відповідали, але в’яло, короткими чергами. Відчувалося, що серйозний бій не входить у їхні наміри.
Поки йшла перестрілка на городах, автомат на дальньому краю села примовк очікувально, і я зміг перебігти трохи далі. Рядом, по тину, наче батогом шмагонуло: трохи вбік узяв автоматник. Праворуч, за соняшниками, я бачив Попеленка. Він стріляв, пригнувшись, і раз по раз озирався довкола. Я встромив сошки у землю і почав бити короткими чергами поміж мазанками, по городах, де причаїлися бандери.
Переміщення кулемета їм зразу ж не сподобалося — вони зметикували, що потраплять під боковий вогонь, і перестук «шмайсерів» віддалився. Бандюги відступили назад, до заводика.
Їм можна було спробувати обійти нас за селом, полями, ще ширше розтягнувши цеп, але вже розвиднілося, стерня проглядалася на кілька сот метрів.
Якби в бандитів була ясна й чітка мета наступу, якби вони за всяку ціну хотіли врятувати Климаря, то просто напали б відчайдушно, не шкодуючи себе, і хтось городами проскочив би до нас у тил. Але, видно, ризикувати їм не хотілось… Автоматна тріскотнява все віддалялася до заводика. Коротко цявкав то один, то другий «шмайсер». Бандити про всяк випадок прикривали відхід. Але переслідувати їх було нікому. Нам відбитися — і то перемога!
Настало затишшя. Глумський на городах час від часу стріляв з карабіна. Попеленко мовчав, але я бачив між мазанками на рівні соняшничиння його шапку. Авжеж, невелике наше військо… а все-таки вистояло.
Сірі хмари з заходу неслися понад стріхами, часом від них одривалися загнуті, як спускові курки, клапті й мало не чіплялися за гостре верховіття тополь. Розвиднілося, але півні мовчали, немов очікували, коли скінчиться стрілянина, а село неначе вимерло. Мабуть, усі тулилися до стін попід вікнами або поховалися у погребах та ямах. Глухарчани знали, що треба робити, коли стріляють.
Аж ось гримнули підряд три гранатні вибухи. Дим і курява знялися над гончарним заводиком. Перший отямився Глумський. Забувши про свій лівий фланг, сутулий, майже горбатий — маленький карабін видавався у його руці довжелезною трьохлінійкою, — він вибіг із-за хвіртки сусідньої мазанки.
— Що вони роблять? — закричав він, не бачачи ще ні мене, ні Попеленка й звертаючись до вимерлої вулиці.— Та що ж це, товариші-громадяни, завод палять!