Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
Я знайшов у сінях запилюжений мішок з-під борошна і прикрив ним Климаря. Буркан жалібно скавчав, йому здорово дісталося по голові. Я вернувся до хати. Взяв із шинелі запасний кругляк, поклав до кишені галіфе.
— Антоніно, — сказав я. — Я скоро вернусь. Не бійся.
Я не наважувався доторкнутися до неї. Пальці прилипали навіть до халяв, коли я взувався у чоботи. Її рука слабо діткнулася до моєї щоки, очей, носа… Іди, — говорив цей дотик. Іди, коли вже це потрібно. Ти ж бо вернешся?
Я вийшов з мазанки. Світало. Так, Климар прийшов у Глухарку сам, але, напевно, де-небудь на узліссі або на полі його чекали дружки. І вони ось-ось могли наскочити.
Над головою нависли низькі темні хмари, їх рух угадувався по проблиску, що зрідка спалахував у цій масі і швидко пробігав над покрівлями мазанок. Пахло дощем, шелестіли тополі, по двору літало листя.
Світло поволі заповнювало простір між хатами, вимальовуючи скісні лінії стріх. Якась недоладність у ранковому вигляді села змусила мене насторожитись.
Загорлали півні — я здригнувся від пронизливого крику, що пролунав у мене за спиною, в сараї, і враз збагнув, у чому річ. Не диміли димарі гончарного заводика! Вони мовчки звелися в небо, широкі, як мортирні стволи.
Вранішньої пори, коли вчиняли лемент півні, а глухарчани додивлялися останні, найсолодші сни і жодна піч у селі ще не диміла, темні переливчасті клуби над гончарнею були особливо помітні. Вони нагадували про те, що Глухарка не якесь там звичайне, дрімотне село, а гончарське, село майстрів, котрим і на хвилину не можна забуватися лінощами та сном.
А тепер димарі не диміли. Буксир перестав тягти за собою валку мазанок-барж.
Ховаючись за живоплотом із акації, що росла попід тинами, я гайнув де заводу. Незакріплені сошки кулемета хиталися, коли я ступав. Я раз у раз оглядався на мазанку Семеренкових. Там лишилася Антоніна. Але заглухлі димарі заводика кликали до себе. Я йшов пригнувшись, намагаючись не зачіпати колючого гілля акації.
…І коли три постаті сірими мишачими клубочками покотилися від гончарного заводика назустріч, я ліг під лісою, увіткнув сошки в сиру, порослу кульбабою і цупким листям подорожника землю і став очікувати. Виходить, вони захопили заводик. Навіщо? Якесь безглуздя…
Троє бігли уздовж тинів, по обидва боки вулиці. Вони, мабуть, почули коротку чергу і тепер бігли на підмогу Климареві. У кожного було по «шмайсеру», ремені автоматів провисали до землі. Я дивився на них і чекав. Нехай біжать. Фланги! Ось що непокоїло мене. На флангах у мене були мазанки, сараї та городи, вони не проглядалися й залишались неприкриті.
Перший-ліпший бандюга, який хоч трохи щось тямив, міг зайти на стук кулемета збоку, з городів, і розстріляти мене впритул. А що коли вже оце зараз хтось крадькома пробирається задвірками? Звичайно, про це не слід було роздумувати. Моя мета — оці троє. Та й годі. Я міг переполовинити банду Горілого. Підпустити їх на тридцять-сорок метрів. Але думкою я линув до Антоніни. Мені хотілося вернутися до неї. Живим! А не накритим мішком з-під борошна… Ну, а коли вже така моя доля, то нехай це станеться не сьогодні. Сьогодні мені не можна залишати її.
Троє підтюпцем бігли вздовж тинів — двоє праворуч, а один лівим боком вулиці. Чоло мені взялося потом. Фланги, неприкриті фланги! Кулемету ніякий чорт не страшний на висотці, де все видно, але в такій позиції він сліпий, він дивиться вздовж вулиці тупим дулом, а праворуч і ліворуч хати, сади, тини. Бандити мали б хоч одного когось, а таки направити стороною, городами. Адже тактика тут нехитра, перевірена.
Від хати Гдумського, де мав вартувати Попеленко, мене відділяло кілька мазанок. І я дав довгу чергу по трьох сірих постатях, що скрадалися вздовж тинів. Нехай, чорти б його вхопили, прокинуться мої соратники! Я не хочу залишати Антоніну, не хочу, щоб вона беззвучно ридала над мішком з-під борошна, у нас, чорти б його вхопили, усе тільки починається, у нас попереду ціле життя… Це чудо, що ми зустрілися, а якийсь гад може все зруйнувати, кинувши з-за тину одну-однісіньку «феньку».
З такої відстані я не зміг влучити, а пристрілятися вони мені не дали, перестрибнули через лісу — змело їх з вулиці, як перестиглі груші з гілки, коди труснеш як слід. Авжеж, промазав… Зате галасу наробив багато, десятків два-три гільз відсипав МГ на закурений подорожник.