Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
Над покрівлею гончарні здіймалися тоненькі струминки диму — вони сочилися з-під стріхи. На голос Глумського одразу ж відгукнулися глухарчани. Голови одна за одною попіднімалися над тинами.
— Завод палять! — заволав Глумський і кинувся вулицею до гончарні.
Він мчав на своїх кривих ногах, він навіть кинув карабін, щоб не заважав, і розпачливо розмахував руками. Я бачив, як баба Серафима вискочила з хвіртки й побігла вслід за ним, притримуючи довгу спідницю… Уже десятки глухарчан неслися до заводу, переганяючи одне одного й щось вигукуючи. І найстрашніше — попереду, вихопившись з-під ніг дорослих, опинилися діти. Вони піддалися загальному настрою. Тут і Попеленко не витримав. Вискочив із соняшничиння та як улупив хутчій за всіх. Адже серед дітлахів бігла і його «гвардія».
Кричати, застерігати, навіть стріляти поверх голів була марна справа. Ніщо не зупинило б натовпу, який мчав до підпаленого заводу. Беззбройні люди неслися назустріч шести автоматам…
Я підхопив кулемета й ушкварив за ними, я поспішав: треба було перегнати юрбу. Запасний диск теліпався в кишені, як гиря, б’ючи по ногах. МГ тягнув до землі… Я ще не навчився бігати як слід після госпіталю. У роті враз пересохло, у легені наче хто самоварного жару насипав. Ні, не наздожену!
Засапавшись, я відбіг убік біля Панського згарища, звідки добре було видно заводик, що стояв трохи в низині. Замінив кругляш і дав першу чергу по заводському подвір’ю, де метушилися фігурки бандитів.
Фігурки забігали швидше. Юрба наближалася до гончарні, густою масою стікала по дорозі.
Довелося випотрошити майже весь кругляш, поливаючи завод. Вогонь не був прицільний. Але кому до вподоби цвіркання куль над вухом? Темні фігурки вишикувались неправильним ланцюжком і, петляючи поміж кар’єрами, потяглися до лісу. Я нарахував сім чоловік. Вони чітко вимальовувалися над краєм кар’єрів. Де взявся сьомий? Коли ланцюжок наблизився до лісу, я нарахував уже шістьох. Видно, раніше привиділося або від поту замигтіло в очах.
Ланцюжок зник за двома обгорілими транспортерами, знову виповз і втягнувся в ліс, мов гадюка. Ну що ж, повністю відбилися. На сьогодні відбилися. Натовп глухарчан уже вбігав на подвір’я заводика. Димки з-під стріхи погустішали, але я побачив, як маленький горбатий чоловік, ставши посеред двору, розмахував руками, мов диригент, і над головами людей з’явилися багри, жінки вже бігли з відрами до ставка та до колодязя, хтось, ухопивши вила, ліз на покрівлю, щоб скинути палаючу солому.
Хмари опустилися ще нижче, потемнішали, і пустився дощ. Рятівний скісний важкий дощ. Я підставив під краплі обгорілі губи. Дощ бив по щоках, по очах, змивав темну багнюку з гімнастерки. Я підняв кулемета й поплентався до заводу. Гімнастерка парувала.
Глиняста земля одразу ж стала слизька. На чоботи поналипали кавалки грязюки… Отак ми відпочиваємо в тилу та набираємося сили в лісовому селі під назвою Глухарка! Напишу Дубову та хлопцям — з реготу кишки порвуть.
Підбираючи карабін Глумського, я посковзнувся і проїхав метрів зо три по глині, як по льоду. Та й зареготав, лежачи на землі й дивлячись у набухле, важке небо, звідки крихітними бомбочками летіли краплі. Аж оце тільки зараз я став відчувати, що дощ холодний, а мокра гімнастерка леденіє під вітерцем. Але я реготав, підставивши обличчя краплям. Одбилися! Від Горілого одбилися! І я живий, живий, живий!
Розділ п’ятий
— Мабуть, вони хотіли оглушити її, та не розрахували, — сказав мені Глумський, показуючи на Кривендиху.
Вона лежала долілиць біля зав’ялювальної печі; спідниця величезним плоским трикутником розпласталася на долівці, й з-під того трикутника стирчали тонкі жовті патички-ноги в драних черевиках. Печі — вони рано зморщують і висушують людей, шкіра натягується на кістках, мов на колодці для чобіт. І в моєї Серафими була така сама обпалена шкіра, тонкі руки й ноги.
— Після гулянки вона мала заступати, — мовив Глумський. — І не попросила заміни…
— По Валерика послали? — спитав я.
— Послали.
— Додому?
Голова зиркнув на мене скоса. Відкрив трохи зуби бульдога.
— Послав куди треба… Нащо їм здалася гончарня, що вони шукали? — промовив він. — Ями повикопували. Для чого?
Крізь бантини у стелі до зав’ялювальної падали краплі дощу. Дах над заводиком був майже весь зірваний і скинутий униз. Жовта й чорна солома лежала на землі, парувала під дощем. По подвір’ю никали закіптюжені люди з вилами, сокирами й баграми. Усі були збуджені, гомоніли, але упівголоса, позираючи на зав’алювальну.