Чорний лабіринт. Книга друга
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга друга». Краткое содержание книги:
Героям роману Федору Крайніченку та Андрію Гаркуші, самим життям поставленими перед моральним вибором, доводиться осягати сутність істинного патріотизму в боротьбі з мораллю націоналістичних недобитків, які продаються за іудині срібняки заокеанським яструбам.
Хід думок генерала порушив шум автомобільного мотора і збуджені голоси, що увірвалися в тишу його кабінету.
— Я вимагаю негайної зустрічі з генералом!
— Пробачте, хто ви? — офіційним тоном запитав лейтенант.
— Барон Торнау, володар цього замку!
— Хвилинку… Я запитаю у шефа, чи зможе він вас прийняти.
На сходах почулися кроки, і в двері постукали.
— Увійдіть, — сказав Керк.
— Мій генерале, там якийсь німець вимагає зустрічі з вами. Він відрекомендувався володарем цього замку… З ним іще троє: двоє чоловіків і одна жінка.
— Хто ті двоє?
— Важко сказати… Одного я, здається, вже бачив. Хвилин тридцять тому він виїхав із замку на машині марки «рено».
— Що?! — Генерал схопився на рівні. — Ви не помилились, лейтенанте?
— Мій генерале, помилки бути не може, я не раз зустрічався з ним у флігелі майора Вінклера.
— О'кей. Кличте!
— Всіх разом?
— Ні, спочатку того, що кричить голосніше за інших.
— А решту?
— Проведіть на другий поверх до Патриції. І з бібліотеки ні на крок. Згодом будуть окремі розпорядження.
Лейтенант вийшов. Джіммі Керк наблизився до вікна і, ховаючись за шторою, позирнув на «мерседес». Так і є, Шольтен. Живий! Сто чортів! І чого це примчав Торнау? Що йому тут потрібно?
Хорст влетів до кабінету й одразу ж кинувся у наступ:
— Що тут відбувається, генерале? На дорозі до замку…
— Я знаю. Заспокойтесь… — блиснув порцеляновою низкою зубів Керк і рушив назустріч баронові.
— На дорозі біля замку якісь бандити в американській формі скинули зі скелі машину! Ми випадково стали свідками цього розбою!.. А коли під'їхали до місця катастрофи, там лежав колишній співробітник клініки професора фон Глевіца доктор Гельмут Шольтен.
— Для мене це така ж несподіванка, як і для вас… Я тільки-но повернувся з Берна. За час моєї відсутності в замку сталося багато такого, на що я сам не знаходжу відповіді. А про свій приїзд ви не попередили…
— Попереджають, коли їдуть в гості, любий генерале. А я їхав додому!
— Але у вашому домі гості… — іронічно посміхнувся Керк.
— Я вважаю, що моїм гостям пора й честь знати!
— Як розуміти ваші слова?
— Я повертаюсь у свій замок і збираюсь тут жити. Думаю, для вас і ваших підлеглих час пошукати інше приміщення. Вас особисто я завжди буду радий бачити в себе, а вашим службам доцільніше перебувати ближче до об'єктів, які їх цікавлять. — Хорст говорив збуджено, але твердо.
— А вам не здається, що ви втручаєтесь у справи американської стратегічної служби? Ви глибоко помиляєтесь відносно того, хто тут хазяїн, а хто гість!
— Ні, генерале, не помиляюсь!.. Хазяїн — я! А ви — гість, до того ж непроханий!
У Керка перехопило подих від такого зухвальства. Пішов третій рік, як він переступив кордон Баварії, але ще жоден німець не посмів розмовляти з ним у такому тоні. Пора вкоротити язика й цьому щигликові. Але як? Треба якось пострахати, сто чортів на його голову!
— Я не лякаю вас, бароне. — Генерал уперше звертався до Хорста так офіційно. — Але ви змушуєте мене нагадати вам, з чиїх рук ви отримали і титул, і спадщину.
— Я пам'ятаю про це! Однак, коли відверто, не можу бути вам вдячним. Хочете знати чому? Скажу. Спадщина рано чи пізно і без вас знайшла б мене. Оскільки я єдиний нащадок з роду Торнау. Ви ж, любий генерале, скористалися з моєї молодості, необізнаності й облагодили свою немудрящу операцію з документами фельдмаршала Вальтера фон Торнау, гадаючи, що натрапили на дурника, який за ці ваші послуги буде вам вдячний до кінця своїх днів. Ні, генерале, помилилися. Я свої права знаю…
Може, тільки зараз Керк зрозумів, що заважає йому загнати в кут цього німчика. Він усе ще вважає його хлопчиськом, бачить таким, як тоді, коли він у Монако опинився в сітях Геро фон Шульце і здригався на одну лиш згадку про операцію «Бернгард». А він давно не той… Та, власне, ніколи й не був тим, з кого можна ліпити, що тобі заманеться. Перед ним сидів мільйонер, гроші якого лежать в американському банку Рокфеллера. Пакет акцій американо-німецького концерну братів Стінес, якими він володіє, теж зберігаються в сейфах Рокфеллерів, бо мільярдери Стінеси з усім своїм капіталом входять до картелю цього могутнього банкірського дому. Володіючи такими капіталами, цьому хлопчикові давно пора було стати дорослим. Власне, саме це з ним зараз і відбувається. В ньому прокинулася гідність можновладця. Що йому якийсь там підстаркуватий генерал, котрий за все своє життя не зібрав і ста тисяч про чорний день. Тож нема чого дивуватися його зухвалості. Він має на неї право.