Чорний лабіринт. Книга друга
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга друга». Краткое содержание книги:
Героям роману Федору Крайніченку та Андрію Гаркуші, самим життям поставленими перед моральним вибором, доводиться осягати сутність істинного патріотизму в боротьбі з мораллю націоналістичних недобитків, які продаються за іудині срібняки заокеанським яструбам.
— Що ти маєш на увазі? — запитав Хорст.
— Все, що не давало гарантії у ближчий рік або два отримати вагомі результати, фюрер заборонив фінансувати. Так були припинені дослідження в галузі атомної енергії. Тепер американці мають атомну бомбу, а ми добру згадку про круту вдачу фюрера…
— Що там таке? — спитала Юта, яка протягом усієї їхньої розмови зосереджено дивилась на звивисту гірську дорогу. — Ніби стріляють!
Вони саме виїздили на перевал за Гримінгом. Звідси відкривалася панорама гір, серед яких на високій базальтовій скелі стояв замок. Пасма вранішнього туману ще чіплялися за гриви лісів і заважали розгледіти марку легкової машини, що спускалася дорогою від замку. Стріляли, певне, по машині, бо вона раптом виїхала на зустрічну смугу, збила кілька білих стовпчиків і полетіла, перевертаючись, кам'янистим схилом у провалля. Тієї ж миті з-за дерев вискочив американський джип, обігнув петлю серпантину і зупинився біля того місця, куди впала машина. З нього вискочило троє солдатів. Вони витягли з розбитої машини якусь валізу і, стрибаючи, немов гірські козли, з каменя на камінь, кинулись до джипа. А ще за мить він уже котив дорогою вгору назустріч «мерседесу».
— Вони їдуть сюди! Вони нас помітили! — злякалась Юта.
— Я розвертаю машину, Хорсті….
— Зажди, вони прямують до замку…
І справді, діставшись роздоріжжя, джип спокійно повернув на дорогу, що вела до замку Торнау, однак, не доїхавши брами, крутнув ліворуч і зник за деревами. Через деякий час його можна було помітити на дорозі до флігеля.
— Що це все означає? Серед білого дня із замку виходить машина, і її… — Хорст усе ще не міг отямитись.
— Елементарний перехват. Той, хто випустив машину із замку, наказав солдатам з флігеля знищити її. Тепер це зветься оперативним завданням. — Треба б глянути, що то за машина, — запропонував Гуго.
— Гаразд, — твердо сказав Хорст. — Поїхали, подивимось на таємниці містера Керка.
— А може, не треба, Хорсті?! — благально глянула на нього Юта. — Я боюся цих таємниць. Ті, з джипа, певне, стежать за нами.
— Не хвилюйся, Ют, привиди з автоматами добре знають, кого їм переслідувати. Ми не входимо в їхнє оперативне завдання, — запевнив Гуго.
— Нам треба побувати на місці катастрофи. Тоді я матиму повне право спитати в генерала, чим це він тут займається в моєму замку? Зрештою це тільки моя люб'язність дозволяє їм… Офіційно я на те згоди не давав.
— Наївний ти все-таки… Думаєш, генерал питатиме в тебе згоди? Вони переможці, і цим усе сказано.
— Я знаю, як примусити Керка зважати на мої права. У мене до цього містера свої претензії…
До розтрощеної машини вони піднялись удвох з Гуго. Машина лежала на боці і злегка диміла.
— Ти чуєш? — раптом спитав Хорст.
— Що?
— У машині хтось стогне. — Хорст зазирнув у розбите вітрове скло й побачив закривавленого чоловіка. — Шольтен! — вигукнув він.
Почувши своє ім'я, потерпілий розплющив очі. Його витягли з уламків і віднесли в «мерседес».
— Пити… — попросив Шольтен.
Юта подала йому термос з водою.
— Вас треба до лікаря, пане Шольтен, — сказав Хорст.
— Ні, не треба! Я сам лікар… Не треба… щоб хтось знав, що зі мною сталося… Куди ви мене везете? — раптом стрепенувся Шольтен.
— До замку.
— Стійте! Заклинаю вас, стійте! Мені не можна туди, мене там уб'ють!
— Заспокойтеся, з нами ви будете в цілковитій безпеці, — запевнив Гуго. — Ви гість барона Торнау. Чи не так, Хорсті?
— Мені треба в Тіроль, у Бад-Гастейн. Там на мене чекають… Але де мій? Де моя валіза? Господи, це гірше за смерть!
— Дякуйте богові, що лишилися живі, пане Шольтен, — Хорст поклав йому руку на коліно. — Колись ви допомогли мені врятуватися, тепер моя черга допомогти врятуватися вам…
Розділ четвертий
СВІДОК ЗВИНУВАЧЕННЯ
У флігелі замку Торнау Андрій несподівано зустрівся з доктором Шольтеном. Трапилось це на медогляді, який у розвідшколі був доведений до ритуалу. Майор Вінклер, як інколи дозволяв собі висловлюватись на адресу шефа старший інструктор Джоні, був великий однолюб, тобто любив тільки себе, а тому ставився до свого здоров'я з підкресленою увагою. Всюди він бачив бактерії і мікроби, панічно боявся венеричних хвороб, а тому примушував мешканців флігеля драїти підлоги, протирати панелі, дезинфікувати місця загального користування, від чого в приміщеннях постійно стояв густий дух хлорки, перемішаний з карболкою і формаліном. Ручки на дверях кабінету Вінклера протиралися спиртом тричі на день.