Чорний лабіринт. Книга друга
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга друга». Краткое содержание книги:
Героям роману Федору Крайніченку та Андрію Гаркуші, самим життям поставленими перед моральним вибором, доводиться осягати сутність істинного патріотизму в боротьбі з мораллю націоналістичних недобитків, які продаються за іудині срібняки заокеанським яструбам.
Шольтена Андрій упізнав одразу, хоч, правду сказати, не повірив своїм очам. Йому здавалося, фашистські кати принишкли, позалазили в нори, а тут раптом поплічник коменданта Дахау спокійно жирує собі на американських харчах. Ледве стримав себе, щоб не кинутись на гада, не вчепитись у горлянку. Останнім часом на нього все частіше накочувалися напади чорної люті. Ночами, коли лежав без сну, ввижалося: хапає автомат і кладе всіх підряд — Вінклера, Джоні, Шольтена… То була б справедлива кара для цієї погані, яку невідомо чому ще й досі носить на собі багатостраждальна земля.
Вінклер був італійцем тірольського походження. За його хворобливим прагненням стерильної чистоти ховався витончений садизм. Ще зовсім недавно, в сорок четвертому, тікаючи з України, він командував спецбатальйоном польової жандармерії і забезпечував санітарний кордон для есесівських військ, що відкочувались під ударами Радянської Армії. Тоді його жандарми, та й він сам, розстрілювали людей тільки за те, що ті відмовлялися залишати свої домівки. Калік і хворих прикінчував власноручно. Мабуть, за ці заслуги тепер його настановили шефом американської школи шпигунів і диверсантів.
Джоні був представником проводу ОУН бандерівців при школі, видаючи себе за офіцера американської армії німецького походження. За фахом розвідник, за покликанням — злодій. Краде, де тільки може: на кухні, по валізах і тумбочках «слухачів», які перетрушує чи не кожного дня, шукаючи крамоли. Решта інструкторів теж оунівці. Шуліка і Грім ще з тих, що пройшли вишкіл у Кракові, а у Клямки і Вальтера штани й досі пахнуть димом підкарпатської ватри, а в очах палахкотять заграви палаючих, сіл Волині.
Режим у школі був суворий, розпорядок ущільнений. Все робилося з таким розрахунком, щоб не було часу ані зупинитись, ні замислитись.
Інструктори навчали невеликі групи і намагалися так будувати розклад занять, щоб у їхніх підопічних не було можливості часто зустрічатися, заводити знайомства, товаришувати. Увага до сусіда тут викликала підозру. Від них не крили, для чого вони проходять цей вишкіл, як не виключали й можливості зради чи такої ситуації, коли хтось спробує, на випадок провалу, купувати життя інформацією про школу, її інструкторів і слухачів, котрі завтра стануть агентами розвідки. Тому, крім прізвиська, про свого сусіда знати нічого не повинен. Проте життя не рахується з найсуворішими заборонами. Людині, коли вона день у день спілкується з собі подібними, важко утаїти щось про себе.
Сергій Буцько, на прізвисько Мурза, був родом із Хотина. Він ніколи не казав про це, а лиш якось, згадуючи дитинство, розповів, як грався з хлопчаками на високих мурах стародавньої фортеці, де козаки воювали з турками.
Нервовий, трохи істеричний, він жив, зціпивши зуби, і навіть на добро огризався, наче загнане в кут вовченя. Другий мав прізвисько Краб. Цей народився і виріс десь біля моря. Крабом його прозивали ще в школі, і не лише тому, що мав схоже прізвище — Шкрабан, — а більше, певно, через те, що ходив якось кособоко, ніби постійно боявся нападу. Вдачу мав підступну, любив позбиткуватись над слабшим і стелився перед сильним.
Хлопчаки були молоді, природа не наділила їх міцним духом, а доля ще не встигла поводити по світах, як те було з Андрієм, і тому з перших днів вони визнали його перевагу. Всюди він був першим: у спортзалі тренера по самбо кинув об землю так, що ледве не одбив хрипи; смугу перешкод проходив граючись, а вони ледве доповзали до її кінця; стріляв краще за інструкторів, на ключі працював як бог. Усе це помічали не лише Мурза і Краб. І Джоні, і Вінклер вважали, що Максим давно готовий виконати будь-яке з найскладніших завдань. З одного боку вони пишалися таким здібним «слухачем» і всі його професійні якості ставили собі на карб, з другого — трохи побоювались цього замкнутого в собі молодика, бо не могли сказати напевно, чим він дихає.
Вранці цього насиченого подіями дня Дайн-Рябчук привіз до флігеля Шпиня. Про щось недовго поговорив з Вінклером, і черговий повів Грицька до кімнати, де було вільне ліжко. Тут усе й зчинилося.
— А-а… Це знову ти?!
Андрій скочив з постелі й кинувся на Шпиня. Блискавичний удар — і довготелесе тіло Грицька влипло в стіну над ліжком Краба. Завивши від болю, Шпинь рвонувся до Андрія і зубами вчепився йому в руку.