Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)

Увесь документ був сповнений звинувачень українців у співпраці з німцями, а також застережень про невідворотність покарання, яке вони нестимуть за це. Звинувачення «переважної більшості українського народу» у тому, що він допомагає окупантам у поборюванні поляків, були таким же перебільшенням, як і звинувачення останніх з боку ОУН, наприклад, у тому, що вони співпрацюють з радянськими партизанами і вступають до німецької допоміжної поліції на Волині та Поліссі лише з метою послабити український незалежницький рух. Зрозуміло, що відозва такого змісту не могла бути покладена в основу порозуміння між українцями і поляками, про що й було заявлено ОУН(Р) (революційна, тобто бандерівців) у повідомленні, зробленому 22 грудня 1943 р.[386].

Однак відозва до українського народу не була схвально сприйнята і поляками Східної Галичини та Волині через те, що в ній містився заклик до пошуку порозуміння з українцями, а також висловлювалася підтримка прагнень українців до створення своєї незалежної держави на землях, які входили до складу СРСР. За повідомленням діячів Департаменту інформації і преси Делегатури уряду, польська громадськість Львова, яка була налаштована вкрай вороже до українців, виступала проти будь-яких спроб домовитися з українцями про можливість спільної боротьби проти окупантів. Тільки незначна частина людей розуміла таку потребу. Проте й вони критикували відозву, оскільки та не давала істотних підстав для досягнення порозуміння з українцями, а також за те, що вона акцентувала увагу на нереальних наразі планах створення незалежної Української держави[387].

Разом зі Східним бюро з метою вивчення українських справ у III кварталі 1943 р. у складі Департаменту інформації і преси Делегатури уряду було створено так звану Східну секцію. Серед її співробітників також знаходилося чимало «народовців», хоча, судячи зі збереженої документації цієї інституції, оцінки, що давалися в ній українському незалежницькому руху, були більш-менш зважені.

Аналізуючи національно-визвольні програми й плани ОУН, діячі Східної секції наголошували на одній з головних вад цих документів, а саме на тому, що останні не мають підтримки ані з боку країн Антикомінтернівського пакту, ані з боку «альянтів». На їхній погляд, українцям не вдалося надати своїй справі міжнародного значення і передати її на розгляд міжнародної спільноти. Сталося це через те, як зазначалося у звітах польських «спеців» з українського питання, що ОУН, зробивши ставку на Німеччину, припустилася подвійної помилки. По-перше, на думку цих «спеців», німці у разі перемоги могли «принести в дарунок українцям лише неволю», а по-друге, Німеччина мусить програти війну, оскільки мобілізувала проти себе величезні сили, які буде не спроможна побороти і які врешті-решт подужають її.