Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)

На жаль, подібні погляди поділяла переважна більшість членів так званої Суспільної ради східних земель, на яку спиралося у своїй діяльності Східне бюро, а також значна кількість польських мешканців Східної Галичини та Волині.

Наведемо приклад однієї з програм «розв’язання» української проблеми працівниками Східного бюро. Вона поділяється на дві частини і передбачає можливість як збереження СРСР, так і його розпад. У першому випадку (мінімальна програма — А) всіх українців з території Польщі примусово переселяли до Радянської Росії. У документі з цього приводу зазначено: «Оскільки самі наші українці не сказали жодного слова протесту проти територіальних домагань СРСР, то і з нашого боку не повинно бути перешкод для об’єднання всіх українців у складі Радянської Росії. Як з політичного, так і з господарського поглядів це відповідає інтересам Польщі, але за однієї умови — якщо західний кордон Радянської України знаходитиметься там, де йому і належить бути згідно з Ризьким договором від 1921 р.».

Максимальна програма (Б) передбачала, що постійною метою польської політики у Східній Європі завжди залишатиметься розбиття Росії на її складові частини, а у подальшому — «відгородження» від неї Польщі завдяки створенню «буферних» незалежних української та білоруської держав. У цьому разі знову ж таки усі представники національних меншин Речі Посполитої мали бути переселені на територію новопосталих країн.

Автори програми навіть прагнули того, щоб у разі розгрому Росії англосаксами поставити на повоєнній мирній конференції належним чином історично і стратегічно обґрунтоване питання про відлучення від Росії і приєднання до України території аж по р. Дон, тобто по міста Калач і Воронеж, а до Білорусі — по міста Ржев, Вязьма і Орел. У такий спосіб, тобто завдяки подібній компенсації земель, співробітники Східного бюро сподівалися задовольнити територіальні претензії українців і білорусів до Польщі та водночас залишити за поляками Західну Україну й Західну Білорусь. Таким чином, на їхню думку, поляки помстилися б Росії за «розв’язання нею, разом з Німеччиною, цієї жахливої війни»[383].

Якщо зважити на те, що вищезгадані програми розроблялися вже у 1943 р., то стає зрозумілим, наскільки вони були нереальні. Водночас висловлені в них погляди суперечили духу урядової постанови від 25–27 березня 1943 р. Адже не випадково саме діячі Східного бюро стали найзавзятішими її критиками. Особливо вороже ними було сприйнято те, що постанова передбачалася як інструкція для переговорів з українцями.

У «Зауваженнях Східного бюро» від червня 1943 р. з приводу видання урядової постанови зазначалося, що в українському суспільстві на той час не було «жодного чинника», з яким офіційні польські органи могли б проводити переговори. На думку автора чи авторів цих «Зауважень»: «Ті українські політичні чинники, які були здатні зрозуміти слушність польської позиції і, можливо, співпрацювали б з поляками, наразі не мали в українському середовищі на території Східної Малопольщі (Східної Галичини. — І. І.) впливу й значення, а тому будь-яка угода з ними не дала б результатів. Щодо тих українських політичних чинників, які на той момент користувалися підтримкою українського суспільства, а це, передусім, ОУН і УЦК на чолі з В. Кубійовичем, то їх не варто було брати до уваги вже тільки з тієї причини, що визнання цих чинників за партнерів польського уряду по переговорах суперечило б державним інтересам Польщі».