У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

“Все ми робили не так, Боже праведний! Прости нам і помилуй нас за гріхи наші, дай нам сили й здоров’я славити тебе вічно!” – повторював він про себе в молитвах, все більше замикаючись у собі…

Одного дня Тарана несподівано викликали на звільнення! Багато хто був тим здивований, але Карпо сприйняв його, як роковану подію, коли дізнався, що за Кузьмою Сидоровичем приїхав сам Рябокінь із Києва з листом до комісії від Панаса Любченка. Прощаючись, Таран пообіцяв Карпові не лише підтримувати Ганну й дітей, а й через Хорунжу звернутися по допомогу до Петровського, вселивши, хай і малу, надію. Але передача, яку Янчук отримав нарешті від Ганни, вжахнула його, бо всі речі були чужими: упізнав сорочки і підштаники дядька Павла Турика, Килинин рушник, теплі шкарпети Вертепів: сестри Дарини та її Василя, шапку Настиного Марка Лісного.

Згодом від новоприбулого арештанта Карпо дізнався: Настя з Криму жаліється, що до неї, як члена партії, стали присікатися депеушники за ніби приховування братового майна і вкрадених ним у соборі грошей та золота. Янчук від тої звістки ще більш замкнувся, відчуваючи провину і перед сестрою.

По відході Тарана він поринув у думки про сім’ю: дітей та любу й вірну Ганну. “Як вони там? Де вони? Чим житимуть у зиму?!” – скреготав Карпо зубами і, закусивши до крові уста, судомно кидав голову в пригорщу, стрясливо плачучи, молячись та хрестячись. Перед його очима стояло рідне обійстя і місто з каланчею, без дзвону якої втрачав отут почуття часу.

По обіді Карпові сусіди мовчали, але підвечір оживилися: їх шепітні перемовини підсилилися, і Карпове вухо мимоволі вловило згадки про якісь Малу Раду і Народну Волю, про Керенського, Винниченка, Терещенка, Церетелі, Кіндратовича, Рафеса, Голубовича, Петлюру й інших.

“То і вас били на допиті?” – почув він звернення до професора.

“Ні, але перед допитом тримали у приміщенні під двома кімнатами, у яких вони катували в’язнів, причому так, що крики, зойки та стогони чути було і на вулиці.”

“Те ж саме і зі мною було!” – згадав Карпо, уважніше прислухаючись до розмови.

Говорив більше професор, його напарник допитувався, часом заперечував, не згоджувався, затято сперечався. Янчукові подобалося палке відстоювання ним у полеміці Леніна, що ніби виправдовувало і його власне козакування, бо він і сам довго й щиро вірив у нього. Карпо розділяв думку професорового суперечника і стосовно Сталіна – не послідовника марксизму, а невігласа й ката від марксизму. Близьке йому було і виправдання Махна, так же одурманеного, як і червонокозацтво.

Гудлива тюрма, як розбурханий вулик, втихала від шепотів і суперечок лише вночі, зате повнилася натомість хропінням і стогонами. Карпо спав погано. Снились йому Чигирин, рідне обійстя, родина і Ганна: то у дворі, то в грядці, то в Ліску. Кінчалися сни, як правило, табунами чорних коней, що або толочили трави на сіножаті, або гналися за ним, як навіжені, а він кричав дружині: “Ховайся, Ганко! Тікай, люба моя!” і просипався пітний і задиханий.

Місце в камері біля професора було для Карпа, з одного боку, невигідним, бо до того постійно підсідали в’язні “порадитись”, створюючи постійний базар, але з другого боку, Карпо мав своєрідну вигоду, бо мимоволі знайомився зі співкамерниками і ділився з ними спільною бідою. Що далі, то менше лишалося в камері неосуджених, зате на їх місце прибували кримінальні злочинці зі своєю матерщинною лайкою і постійними провокаціями до сутичок, що робило життя “політичних” в’язнів справжньою мукою.

“Нам, татарам, папаня, однаково: де б не робити, аби не робити. Робота – наш друг і товариш, ми її і пальцем не зачепимо,” -  у відповідь на пропозицію професора брати участь у чергуванні запевняла його кримінальна шобла. Її ватаг навмисне нацьковував когось із своїх найвиснаженіших “шістьорок” на того, хто отримав передачу з продуктами або мав пристойні одяг чи взуття.

“Не плач, Васю, і не дрейфи, попроси он у того товариша, він поділиться з тобою, як сознательний, і жратвою, і шмутками! Нуж-бо, сміло йди, Васю!”

“І не збираюся давати! Пішов геть від мене! – обурювався на клянчення “шкета” власник. – Пішов геть, шпана!”

“Що ж це ти, хохлацька твоя морда, ображаєш малого?! – встрявав претендент на ватагування в камері. – Поділись із ним, нещасним, по-людському шаманням і шкарами. Він же просить тебе!” – умовляв держиморда жертву, заступаючись за свого “сявку”.

“Людоньки, що ж це робиться?! – турсав прохача ногою нещасний, аж той летів шкереберть. – Ще й ця напасть на нас!”

“Не підіймай, дядю, шухеру, ми пошутілі,” - цинічно сміявся ватаг, розуміючи, що сила сьогодні не на його боці, і камера поверталася у свої навиклі колії.

“То Петровський, кажете, приїжджав у Черкаси не на Шевченкове свято, а на допомогу викачникам хліба?” – почув Карпо мову професорового напарника.

“В тому немає сумніву, адже Таран сам читав статтю про надзвичайні заходи Бухаріна. Пригадайте: “Бухарінсько-риковська група відкрито стала на захист куркуля”, - відповів професор. – Призначення “надзвичайщини”, голубе, – це введення тієї ж панщини, тільки куди гіршої, адже невиконавцям поставок заборонено цієї осені обробляти свої ниви, і вони лежать перелогами…” – не встиг скінчити думку професор, бо раптом задзвеніли ключі в дверях і в камеру вступив наглядач.